Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Він виглядав кепсько, видно, за час, проведений у місті, мундир його добряче зносився, а гаманець охляв. Не ліпший вигляд мали й Боніфор і вусатий Дірк, які скидалися тепер радше на розбійників, ніж на панів гуардів. Обоє однаково тримали долоні на ефесах.

Торія не зрозуміла, у чому річ. Не впізнавши Карвера, вона вирішила було, що їх з Егертом вистежили звичайні грабіжники. Не чекаючи вимоги віддати гаманець, вона з презирливою посмішкою зібралася заговорити першою, однак Карвер випередив її. Він-то впізнав Торію навіть у тьмяному світлі ліхтаря, і його очі не втрималися в орбітах.

— Панянк-ко! Та ми знайомі! — протяг він вкрай здивовано. — Ай-яй-яй…

Боніфор і Дірк подалися вперед, щоб розгледіти Торію якомога ліпше.

— Оце так Солль, — продовжував тим часом Карвер, — таки свого… І що ж, люба пані, — звернувся він до Торії з відмінною ввічливою міною, — ви так легко пробачили йому підле вбивство вашого вченого нареченого?

— Хто ви такий? — крижаним тоном поцікавилася Торія.

Залізні нотки в її голосі змусили Дірка й Боніфора злегка відсахнутися, однак Карвер нітрохи не зніяковів.

— Дозвольте відрекомендуватися — Карвер Отт, лейтенант гуардів міста Каваррен, надісланий з особливим дорученням — доставити в полк дезертира Солля… Це мої бойові товариші, гідні молоді люди… Ось, пані, хто ми такі, а зовсім не нічні розбійники, як ви мали нахабство подумати! А тепер дозвольте запитати вас: хто така ця людина, що зараз ховається за вашою спиною?

Солль не ховався за спиною Торії, але інстинктивно відступив, з тугою відчуваючи, як піднімається в груди липка хвиля його одвічного супутника, тваринного страху. Слова Карвера шмагонули його, як батіг.

— Ця людина, — безтрепетно відгукнулася Торія, — перебуває під захистом університету й мого батька, декана Луаяна… А пан Луаян — маг, як ви, мабуть, чули. А тепер, будь ласка, звільніть дорогу, ми підемо.

— Але пані! — закричав збентежено Карвер. — Я не можу повірити, ви ж шляхетна особа, що вас пов’язує… з цим?.. — Губи лейтенанта мимоволі склалися в гримасу відрази, коли він поглянув на Егерта. — Повторюю, він убив вашого нареченого… Я думаю, уже тоді він у глибині душі був тим, ким став трохи пізніше… Знаєте ким?!

— Дозвольте пройти. — Торія зробила крок уперед, і Карвер, загаявшись, посторонився.

— Будь ласка… У нас і гадки немає нанести хоч тінь образи прекрасній доньці декана, пана мага… Однак ця людина, пані… Вам цікаво довідатися, ким є насправді Егерт Солль?

Егерт мовчав. Поступово, потроху до нього доходило, що трапилося, мабуть, щось страшніше від отруєного стилета Фагірри — сталося найжахливіше, і він, Солль, питиме цю чашу до дна.

Наче відповідаючи на його думки, Карвер невловимим рухом вихопив з піхов шпагу. У світлі ліхтаря Егерт побачив срібну стрічку клинка, і коліна його підігнулися.

— Ви відповісте, — притишено кинула Торія.

Карвер звів брови.

— За що?! Хіба я роблю щось негідне? Пані може йти, а може залишитися… Тоді вона побачить, нарешті, справжнє обличчя свого, гм, друга. — І кінчик неймовірно довгої Карверової шпаги піддів Солля під підборіддя.

Егерт ослаб. Голос Карвера продовжував доходити до нього наче крізь плюскіт колеса мірошника — це шуміла у вухах його власна кров. Марно намагаючись побороти жах, він пригадав раптом колись і кимось сказані слова: «потрапиш у безвихідне становище й переможеш… шлях буде пройдено до кінця… хіба Мандрівець… не про це?»

— Мені гірко за вас, пані, — говорив тим часом Карвер. — Жорстока доля зіштовхнула вас із людиною, м’яко кажучи, не цілком гідною… Навколішки, Соллю!

Егерт похитнувся, Торія піймала його погляд. «Потрапиш у безвихідне становище й переможеш…» Небо, як можна перемогти камінь, що несеться з гори, зсув, обвал? Усередині Соллевої душі вив, метався, тисячі разів умирав жалюгідний боягуз, і Егерт знав, що через секунду мерзенна тварюка здолає його повністю.

— Ти чуєш, Соллю? — повторив Карвер тихо. — Навколішки!

Торія тут, Торія дивиться. Невже вона думає…

Не довівши думку до кінця, він упав у липку грязюку під ногами. Коліна підігнулися самі, і тепер перед його очима опинився витертий Карверів пояс і лискучі кавалерійські штани.

— Ви бачите, пані? — донісся зверху докірливий голос. — Запитайте його тепер, запитайте що завгодно — він відповість…

Егерт не бачив Торію, він відчував її поруч, відчував її хворобливе напруження, і гнів, і розгубленість, і надію.

Вона сподівається… Вона не розуміє, що це неможливо. Неможливо перебороти силу накладеного Мандрівцем закляття. Ніколи.

Шпага сіпнулася в нетерплячій руці Картера.

— Кажи: я остання тварюка…

— Егерте… — відгукнулася Торія звідкілясь здалеку, зі світлого зимового дня, де вічнозелене дерево на могилі Першого Віщуна.

— Я остання тварюка, — видихнув він запеченим ротом.

Карвер задоволено гмикнув:

— Чуєте?! Повторюй: я боягузлива дамська болонка…

— Егерте… — повторила Торія ледь чутно.

— Я боягузлива дамська болонка… — Самі собою шепотіли його вуста.

Дірк із Боніфором, які притихли спочатку, залилися радісним реготом.

— Повторюй, Соллю: я покидьок і мужоложець…

— Облиште його! — вигукнула Торія мимоволі.

Карвер зачудувався:

— Ви так хвилюєтеся… Через нього? Через це… І потім він таки мужоложець, ми піймали його із дружком в одному шиночку… А ви, звісно, не знали?

До Солля долітало її беззвучне благання: зупини це, Егерте. Зупини… Зламай закляття…

Глухо гупнули двері, похмура куховарка пройшли до сараю, кинувши на людей біля паркану важкий, такий самий байдужий погляд. Виграючи клинком, Карвер дочекався, поки вона прошкандибала назад і стукнула важкими дверима, потім повертів шпагою перед самим обличчям жертви:

— Відповідай, покидьку… Ти Егерт Солль?

— Так, —