Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Торія потерла скроню — зовсім як батько.
— Не можу повірити… А якщо тебе змусять робити… Щось ну зовсім уже неймовірне? Ти не зможеш опиратися?
Егерт криво посміхнувся.
— Якщо приставлять кинджал до горла…
— Але… ти ж… не негідник? — буркнула вона непевно.
Він промовчав. Мокрим університетським подвір’ячком урочисто, як бургомістр, розгулював величезний нахабний ворон.
Егерт видихнув, наче йшов на ешафот, і, запинаючись, розповів про дівчину в диліжансі й розбійників, які перепинили екіпаж на великій дорозі.
Знову запало мовчання. Егерт чекав, що Торія просто встане й піде, але вона не поспішала.
— А якби, — запитала вона нарешті, й голос її крижанів, — якби там… була… я?
Солль затулив обличчя руками.
Торія довго дивилася на сплутані хвилі світлого волосся, на атлетично широкі плечі, що здригались, як у дитини потім поклала на одне з них вузьку долоню.
Егерт завмер. Торія промовила якомога впевненіше:
— Ти ж не відповідаєш… За свої вчинки. Ти просто хворий… І потрібно роздобути ліки. Ми обов’язково роздобудемо…
Вона говорила через силу, як лікар, який переконує умираючого, вкритого виразками хворого у швидкому видужанні. Напружене плече, здригнувшись під її рукою, трішечки розслабилось. Зміна ця була ледве вловимою, але наступної секунди Торія відчула все сум’яття Соллевих почуттів — і надію, і подяку, і бажання вірити. Тоді вона побажала з миттєво виниклим жалем, щоб її вимучені слова виявилися правдою.
Скрипнули, відчиняючись, двері — з парою розшарпаних книжок під пахвою, широко всміхаючись, до кімнати увірвався Лис.
Примружені очі кольору меду зупинилися на Егерті, який понуро сидів на краю ліжка, на Торії, чия рука лежала на Соллевому плечі. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім вилицювате обличчя Гаетана вмить стало схоже на шматок сиру з великими дірками: так округлилися очі й широко відкрився від здивування його рот. Буркнувши якісь невиразні вибачення, Лис вискочив геть, навіть не намагаючись підібрати книги, що впали на підлогу.
Торія на забрала руку. Дочекавшись, поки тупіт Гаетана стихне в коридорі, сказала серйозно:
— Я ось що думаю… Закляття буде знято, якщо ти потрапиш у безвихідне становище і переможеш… «Шлях буде пройдено до кінця…» Хіба Мандрівець говорив не про це?
Егерт не відповів.
* * *За кілька днів на зміну дощам прийшли ясні погожі дні. Мружачись на осіннє сонечко, городяни трішки повеселішали. «А Часи і не думають кінчатися, — говорили один одному сусіди, виходячи вранці на ґаночок, — навпаки… Розгулялися Часи…»
Вежа Лаш височіла на площі, як застережливий перст. Здавалося навіть, що останнім часом вона всохла й зашкарубла, наче старечий палець. На площі навколо Вежі утворилася така собі плішина — кожен намагався обійти лиховісну будівлю, тим паче що дим з вікон підіймався все густіший, тужливі звуки лунали все частіше, а випадкові перехожі, які опинилися на площі пізно вночі, запевняли потім знайомих, що чули з надр її глухий підземний гул.
Міська влада мовчала й не збиралися, очевидно, вживати ніяких заходів. Серед студентів вважалося добрим тоном глузувати й єхидничати на адресу ордена Лаш. Лис згадував із цього приводу власну дурну няньку, яка послідовно лякала тим самим бабаєм чотирьох аптекарських синів, а він так нікого й не злопав! Заняття тривали, ніби нічого й не трапилося, і тільки кілька збентежених юнаків під різними приводами роз’їхалися по домівках.
— Батько переживає, — сказала якось Торія.
Пізнього вечора вони сиділи в бібліотеці, і на столику-візку догорала єдина свічка.
— Він і бровою не веде… Але я його знаю. Його хвилює Лаш.
Свічка спливала крапельками воску.
— Лаш, — ледь чутно повторив Егерт. — Тоді, у Каваррені… Ви шукали… Рукопис… Ти казала, орден Лаш був заснований якимсь божевільним магом?
— Священна Примара… — прошепотіла Торія. — Вважається, що той маг став після смерті Священною Примарою. Доконечно нічого не відомо… Батько просив Дінара… зайнятися цим. Але ми нічого не знайшли. Нічого… Минула така сила-силенна років… Усі рукописи, що стосуються історії Лаш, або загублені, або попсовані, та так, ніби хтось спеціально знищував їх…
— Вони кажуть — таємниця, — похмуро посміхнувся Егерт. — Вони чудово вміють її оберігати…
Торія помовчала. Зізналася неохоче:
— Вони… діставали батька. Пропонували… Не знаю що. Співробітництво? Гроші? Владу? Але він завжди гидував ними. А зараз… Він переживає. Він чекає… навіть не знає чого.
Солль здивувався:
— Хіба… Адже магам доступні… Мусять бути доступні будь-які таємниці… Навіть майбутнє!
Торії привидівся в цих словах сумнів у магічній силі батька. Вражена, вона підвела голову.
— Що ти знаєш!.. Так, батькові багато чого відомо… Нам не зрозуміти. Але ж він не Віщун!
Егерт визнав за краще промовчати, йому не хотілося втрапити в халепу, до того ж неприємно було демонструвати неуцтво. Торія засоромилася своєї нестриманості, пробурмотіла примирливо:
— Розумієш… Майбутнє бачать Віщуни. Це маги особливого дару, які, окрім цього, володіють ще й Амулетом… Амулет потрапив у світ з рук найпершого Віщуна й відтоді переходить від попередника до послідовника…
Торія хвилювалася й не могла підібрати підходящих слів.
— Від батька до сина? — жадібно запитав Егерт.
— Ні… Віщуни не пов’язані кровними узами. У світі може бути тільки один Віщун, і коли він помирає, Амулет сам шукає йому заміну… Речі теж уміють шукати, але ж Амулет — це більше ніж річ… Це неймовірно древнє… Я, чесно кажучи, навіть не знаю, що це таке. — Торія перевела подих.
Егерт підняв голову,
