Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Егерт зітхнув. Він ходив по колу, як кінь, запряжений у молотарку. Головним у його душі було або боягузтво, або бажання його позбутися — нічого третього йому на думку поки не спадало.

Довгий стіл гойднувся, хтось присів поруч. Солль не відразу підвів голову — мало хто з приятелів-студентів відколовся від гучної компанії, аби у відносному спокої допити своє пиво, закушуючи рум’яним пиріжком. Тим часом Лис, який було притомився за вечір, поновив свої балаганні штучки, і серед реготу, що сповнював таверну, Егерт розрізнив десь поряд тихий смішок.

Тоді він обернувся й подивився на сусіда. З першого погляду цей міцний парубок видався йому абсолютно незнайомим, але вже наступної секунди Егерт, ціпеніючи, впізнав Фагірру.

Фагірра сидів у студентській таверні, де зроду не з' являвся жоден плащоносець. Він був одягнений небагато й просто, як кожен із Соллевих товаришів, і тепер, без лиховісного каптура, здавався навіть молодшим за свій вік — мало не Егертовим ровесником. Ніхто не звертав на Фагірру особливої уваги. Схожий на інших, він недбало потягував щось із високого кухля й по-дружньому дивився на вкляклого Солля, з-під рукава сорочки ледь помітно визирало татуювання — знак професійного фехтувальника.

Егерт не знайшов нічого ліпшого, як взяти свою склянку й теж хильнути, Фагірра посміхнувся.

— Здрастуйте, друже мій… Напередодні великих випробувань мені особливо приємно бачити вас здоровим тілом і душею.

Солль невиразно промурмотів вітання. Лис, який зібрав навколо кафедри цілу компанію слухачів, зубоскалив і кепкував. Жарти, один зліший за другого, адресовані були ордену Лаш. Студенти реготали.

Фагірра уважно вслухався, і з обличчя його не сходив трохи неуважний, доброзичливий вираз — так старий учитель вислуховує плутану відповідь учня-двієчника, хоча подумки уже відраховує різочки для такого школярика. Егерту знову стало страшно.

— Бачу, що проведені за навчанням години не додали юнакам мудрості, — зітхнув Фагірра. — Тим часом термін наближається…

— Який термін? — вирвалося в Егерта, та він одразу зніяковів. — Я хотів запитати коли…

Фагірра знову м’яко посміхнувся.

— Ми знаємо коли… Але знання це призначено тому, хто з нами. А ви з нами, Егерте?

Солль запнувся. Йому раптом дуже захотілося відповісти «так» і тим самим умилостивити Фагірру. Окрім того, у нього майнула раптом дика думка: а що як ця відповідь виявиться першою у ланцюгу п’яти «так»? Що як ребус Мандрівця пов’язаний з орденом Лаш?

— Що ви, Соллю? — докірливо зітхнув Фагірра. — Вагаєтеся? Напередодні великого Кінця ви вагаєтеся?

Лис загорнувся в скатертину, спорудивши з її краю каптур, і тепер походжав таверною, похмуро погойдував головою та раз по раз зводив до прокопченої стелі очі. Солль мовчав.

Фагірра знизав плечима, ніби промовляючи: оце так невдача! Потім блискавичним, непомітним зі сторони рухом приставив руку до Егертових ребер.

— Сидіть, Соллю… Не рухайтеся, заради неба. Спокійно…

Егерт скосив очі. Біля самісінького його боку тьмяно поблискував невеликий витончений стилет з темною крапелькою на вістрі.

Солль не пам’ятав, коли востаннє його охоплював такий цілковитий тваринний жах. Він не підхопився, волаючи, тільки тому, що руки й ноги раптово відмовилися йому служити.

— Це не миттєва смерть, — так само неголосно заспокоїв Фагірра. — Це довго, Егерте… Довго й, як би пояснити… неприємно, чи що. Одного уколу вистачить, ранка буде невеличка… Ви чуєте мене?

Солль сидів блідий як вибілена на сонці кістка, і у вухах його важко стугоніла кров.

— Тепер уважно, Егерте… Ви були з деканом, коли він почув про Кінець Часів?

Егертове горло пересохло, він зміг тільки кивнути.

— Добре… Що сказав пан Луаян, що він зробив?

Сам себе жахаючись, Егерт вичавив:

— Він пішов… До себе в кабінет…

— І що він робив у кабінеті?

Соллю раптом полегшало, він зрозумів, що нічого про це не знає.

— Що він робив у кабінеті, Егерте?

Студенти танцювали, навколо Лиса вертілася гарненька Фаррі, і посеред веселої гулянки неймовірними здавалися й шурхітливий голос Фагірри, і крапля отрути на кінчику витонченого стилета.

— Не… знаю, — прошепотів Солль. — Я не бачив…

— Вас же просили дивитися й слухати, ви пам’ятаєте?

Кінчик стилета майже торкнувся сорочки.

— Ніхто не бачив. Це неможливо… Він замкнув двері…

Фагірра розчаровано зітхнув.

— Погано, дуже погано… До речі, пан декан колись відмикав при вас свій сейф? Він замкнений на замок чи на заклинання?

Пам’ять Егерта відразу по-зрадницькому підсунула йому картину — ось декан підходить до однієї із замкнених шаф…

— На замок, — простогнав він, аби хоч щось сказати.

— Що там усередині, ви бачили?

Жоден із веселунів-юнаків не зауважував, звісно ж, ні стилета, ні Егертової блідості. Лис на повен голос заявив, що ось і настав великий час сходити випорожнитися.

— Ні, — видихнув Егерт. — Я не знаю…

Фагірра раптом перестав посміхатися, лагідний вираз його обличчя став твердим, як плаха.

— Не треба викручуватися. Докладно. Чи збирається пан декан вживати якихось заходів напередодні великого Кінця?

Важкі вхідні двері з гуркотом відлетіли до стіни. Учені юнаки здивовано обернулися.

У трактир ввалилася спочатку нога в заляпаному багнюкою ботфорті, потім величезний, блискаючий позолотою ефес, а тоді й сам пан Карвер Отт. За ним хвостом тяглися загрозливих розмірів шпага й двоє гуардів — один