Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Перший сніг розтанув, укривши драглистим брудом вулиці, пороги й перехрестя. Зранку до ночі безперервно вив холодний вітер, і в серця городян, що якось трохи заспокоїлися, знову заповзла тривога. Вежа Лаш зловісно здіймала до неба свої ароматичні дими: «Незабаром!» З університету зникли ще кілька студентів, і самі собою чомусь вщухли узвичаєні гучні вечірки в «Одноокій мусі». Декан Луаян став як би центром загального притягання, до нього горнулися, сподіваючись віднайти спокій, приходили зовсім незнайомі люди з міста, годинами простоювали на сходах з надією побачити великого мага, попросити в нього допомоги й розради. Луаян уникав довгих бесід, однак ніколи не вихлюпував на прохачів ні гніву, ні роздратування. Совість не дозволяла йому заспокоювати, розум не велів лякати — він пригощав своїх візитерів одноманітними філософськими притчами, що не мали, втім, жодного відношення до справи.

Перелякані люди тим часом усе йшли і йшли. Егерт нітрохи не здивувався, побачивши одного разу вранці на сходах між змією і мавпою втомленого старого з дуже прямою спиною і шпорами на чоботях. Вітально кивнувши, він збирався пройти мимо, але старий якось вимучено посміхнувся й зробив крок йому назустріч.

Егерт упізнав батька тільки за кілька секунд. Солль-старший став на диво схожим на портрет у своєму каварренському кабінеті — там зображений був Егертів дід уже похилого віку, сивий, з обвислими вусами та зморшкуватим обличчям. Згадавши про портрет, Солль-молодший упізнав батька і здивувався старості, що не пожаліла його.

Мовчки, під глухе побрязкування шпор, батько й син дісталися до маленького готелю, де зупинився Солль-старший. Старий довго черкав кресалом, перш ніж запалив свічі в канделябрі, слуга приніс вино й келихи. Сидячи в рипучому кріслі, Егерт із болем у душі дивився, як батько збирається з думками і не може зібратися, хоче розпочати розмову і не знаходить слів. Він із задоволенням допоміг би йому, але власний його язик теж був безпомічний і німий.

— Я… грошей привіз, — сказав нарешті Солль-старший.

— Дякую, — промурмотів Егерт і одягнув, нарешті, у слова запитання, яке цілісіньку дорогу його мучило: — Мама… як?

Батько розгладжував витерту оксамитову скатертину на круглому готельному столику.

— Вона… хворіє. Дуже. — Він підвів на сина змучені, сльозаві очі. — Егерте… Кажуть, тут… Часові надходить кінець. Часи скінчаються, так… Пес із ним, з полком, пес із ним, з мундиром… який полк, якщо… Егерте. Сину мій… У мого батька було п’ять синів… У нас ти був один, один і залишився… Мені вже важко… у сідлі… На ґанок піднятися і то важко… За що ти так з нами? Ні онуків…

Відчуваючи, як пересихає горло, Егерт буркнув у темний кут:

— Я… знаю.

Старий важко зітхнув. Покусав губу разом з вусами.

— Егерте… Мати просила. Пробачилося тобі… все. Мати просила… Їдьмо додому. Пес із ним, з усім… Їдьмо в Каваррен. Я й коня тобі привів… Кобила — чудо, — погляд батька трохи пожвавішав, — ворона, злюка… Донька нашого Тіка… Ти ж любив Тіка, пам’ятаєш?

Егерт водив пальцями над вогником свічі.

— Сину… Їдьмо сьогодні. Коні добрі… Я, звісно, втомлююся, не те що колись… але тут уже постарався б. І були б удома через тиждень… Так, Егерте?

— Я не можу, — Солль прокляв геть усе, перш ніж зумів вимовити ці слова. — Не можу я… Як же я повернуся… таким? — Рука його доторкнулася до шраму.

— Ти думаєш, — важко видихнув батько, — ти думаєш… матері не все одно… який ти?..

…Йому здавалося, що, коли не зустріне зараз Торію, щось у ньому зламається, не витримає, порветься усередині. На щастя, вона стрілася йому просто на сходах — чи ж не його чекала?

— Егерте?

Він розповів їй, як трусилися руки його батька, коли, прощаючись, Егерт ховав очі й буркав запевнення, що приїде швидко, як тільки зможе.

Хлюпотіла під ногами гидка рідота. Місто притихло, наче вимерло; не розбираючи дороги, вони брели вулицями й провулками, а Егерт усе говорив.

Матері зовсім зле, мати чекає на нього. Але як же можна повернутися, несучи закляття? Як можна приповзти до отчого порога, коли в душі живе та боягузлива тварюка, що будь-якої хвилини готова зробити його останнім з негідників? Він же дав клятву собі, він дав клятву Торії… Може, він не правий? Може, заради спокою матері варто сьорбнути нової ганьби, повернутися переможеним, боягузом? Принести до її ніг тінь, обтяжити новим горем?

Він, як міг, намагався пояснити це батькові. Він плутався у словах, в’яз у них, як невмілий рибалка у власній сітці, а старий не міг зрозуміти його. І, змучившись, Егерт сказав йому нарешті: я хворий, я повинен зцілитися, і тоді… Батько мовчав, уперше за пам’яті сина завжди пряма спина його втомлено згорбилася.

Усе це слухала зараз Торія. Сутінки густішали, подекуди чадно горіли ліхтарі, віконниці, всі до однієї, були щільно зачинені — здавалося, що будинки вперто заплющують очі на вечір, на бруд, на негоду… Якоїсь миті Торії здалося, що за ними на відстані слідують якісь нечіткі тіні, однак Егерт не зауважував нічого, він говорив і говорив і закликав Торію у свідки: невже він дійсно неправий?!

Рятуючись від вітру, вони завернули в якісь ворота й опинилися на подвір’ї, пустельному й захаращеному. Кухарка, повертаючись з комори, кинула в їхній бік трохи непривітний, а ще більш байдужий погляд. Гупнули двері, безжально придушивши клуби пари, що вибились було зсередини. Ліхтар тьмяно висвітлював табличку на дверях — «Козяче молоко». І тут же, у вузькій загороді під навісом, гибіли дві чи три недоглянуті кози.

Гойдався ліхтар. Торія зіщулилась, тільки зараз відчувши й вітер, і вогкість.

— Ходімо… Навіщо ми тут…

Егерт відкрив було рот, щоб знову повторити від початку всі свої доводи, але замовк, у тьмяному світлі ліхтаря перед ним височів, як мокра примара, лейтенант Карвер Отт.