Борва мечів - Джордж Мартін
Він розім’яв пальці на збройній руці. Пазур, довгий меч-байстрюк, висів у нього при сідлі так, щоб у разі чого рука легко дотягнулася до різьбленої маківки у подобі вовчої голови та м’якого шкіряного руків’я.
Поки вони наздогнали загін Тормунда, минуло кілька годин, і снігопад посилився. Привид зник десь дорогою — розчинився у лісі, зачувши пахощі дичини. Лютововк мав повернутися, коли вони стануть табором на ніч, або ж найпізніше до світанку. Хай як далеко забігав Привид, він завжди повертався… а тепер такої самої звички набула Ігритта.
— То що, Джоне Сніговію, — покликала дівчина, забачивши його, — тепер ти нам віриш? Оно як витріщався на велетнів з мамутами — наче нічого краснішого в світі не бачив!
— Гир! — вигукнув Тормунд, не встиг Джон і відповісти. — Невже ґавеня закохалося? Мабуть, хоче взяти собі з них дружину!
— З велетнів? — зареготав Довгоспис Рик.
— Та ні, з мамутів! — заревів у відповідь Тормунд. — Гир-гир-гир!
Ігритта ристю наздогнала Джона, коли той пустив бахмутика повільнішим кроком. Дівчина вже встигла розказати, що на три роки за нього старша, хай і нижча зростом на пів-стопи, та показати норов, занадто упертий хоч для молодої, хоч для старої. Коли Джон схопив її у Вискливому Пересуві, Вуж назвав дичацьку дівчину «списницею». Згодом з’ясувалося, що зі зброї вона полюбляє не спис, а короткий, химерно вигнутий лук з рогу та оберіг-дерева. Утім, слово «списниця» добре їй пасувало. Джонові дівчина трохи нагадувала його власну сестру Ар’ю, хоч та була молодша і, напевно, кощавіша. Під хутрами та шкурами, що їх носила на собі Ігритта, годі було зрозуміти, яка вона насправді — худа чи тілиста.
— Ти знаєш пісню «Останній з велетнів»? — спитала Ігритта і, не чекаючи відповіді, продовжила: — Вона не на мій голос складена — її треба співати так низько, щоб аж стугоніло.
Але сама ж перша і завела повільний, тужливий наспів:
— Ой нема, нема вже велетнів у світі — я один лишився.
Тормунд Велетнебій почув слова, вишкірився і заревів крізь запону снігопаду:
— Світом правили ми з гір високих — коли я вродився.
Далі пісню підхопив Довгоспис Рик:
— Люд дрібний, жорстокий і ліси, і річки — все в нас відібрав.
— Зжер і звіра, й рибу, а в моїх долинах — Стіну змурував, — проревли по черзі належними велетневими голосами Ігритта з Тормундом.
Тормундові сини Торег та Дормунд додали до хору свої лункі баси, а тоді приєдналася його ж донька Мунда і решта загону. Дехто почав вибивати грубий лад списами на шкіряних щитах, і нарешті вже вся похідна чата співала, прокладаючи собі шлях:
В кам’яних палатах злий вогонь палає.
В кам’яних палатах злі мечі ладнають.
Я ж у білих горах сам-один блукаю,
По своїй недолі сльози проливаю.
Вдень від псів тікати мушу світ за очі.
А при смолоскипах — вже і проти ночі.
А бувало ж, та дрібнота не пхалась під ноги.
Забиралася при сонці в велетнів з дороги.
Ой нема, нема вже велетнів у світі — я один лишився.
Голос ваш гучний нівроку — а наш геть стишився.
Нема, нема вже і велетнів, і пісень немає.
Як помру, то велетень вже не заспіває.
Коли пісня скінчилася, на щоках Ігритти блищали сльози.
— Чого плачеш? — спитав Джон. — Це ж лише пісня. Я сам щойно бачив кількасот велетнів.
— Ото ж бо й воно — кількасот! — розлючено вигукнула вона. — Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію. Ти… ДЖОНЕ!!!
Джон обернувся на раптовий шум крил, і тієї ж миті йому в очі кинулося голубе пір’я, а гострі кігті уп’ялися в щоки. Червона хвиля раптового лютого болю простромила його наскрізь, мов ворожий спис. Жорстке пір’я періщило по голові; очі помітили гострого дзьоба, але здійняти руки чи сягнути по зброю не було вже часу. Джон відсахнувся назад, нога вилетіла зі стремена, бахмутик поніс переляканий, і ось Джон уже падає додолу… а орел не припиняє дерти кігтями обличчя, ляпати крилами, верещати і дзьобати все, що бачить. Світ перевернувся догори дригом у безладній суміші пір’я, кінської плоті та крові; земля стрімко полетіла назустріч і вибила подих одним тяжким ударом.
Коли Джон отямився, то лежав долілиць із повним ротом грязюки та крові, а Ігритта стояла над ним на колінах, захищаючи його з кістяним кинджалом у руці. Орла не було видно, але крила його — досі чутно. Половина світу здавалася чорною.
— Око! — скрикнув він з раптового переляку, здіймаючи руку до обличчя.
— То лише кров, Джоне Сніговію. Око він не поцілив, хіба що м’ясо порвав.
Обличчя смикало від болю. Над ним стояв Тормунд — це Джон побачив правим оком, витираючи кров із лівого. А тоді почувся стукіт копит, вигуки і брязкіт старих сухих кісток.
— Гей ти, кістяний лантух! — заревів Тормунд. — Ану відклич свою драну ґаву!
— Твоя драна ґава онде валяється! — тицьнув Торохкало у бік Джона. — Кров’ю спливає в болоті, наче невірний пес! — Орел заплескав крилами й сів на верхівку побитого черепа велетня, що правив Князеві-над-Кістками за шолом. — А я саме по нього!
— То приходь і бери, — відповів Тормунд, — лишень меча не забудь, бо в мене осьо при боці висить. Виварю собі твої кістки, а у череп сцятиму. Гир!
— Ти мені не надувайся, бо проколю дірку — весь сморід із тельбухів вийде! Що тоді лишиться? Млявий міхур завбільшки з оте руде дівчисько. Ану хутко стань осторонь, бо Мансові скажу!
Ігритта підвелася на ноги.
— То про нього Манс питає?
— А я що сказав? Хай вже стає на свої чорні ноги!
Тормунд насупився, дивлячись згори на Джона.
— Якщо тебе кличе Манс, то краще піти.
Ігритта підтягнула його на ноги.
— Та ж із нього кров тече, наче з колотого вепра! Дивися, що йому Орелл на обличчі намалював!
«Невже птах уміє ненавидіти?» Джон убив
