Борва мечів - Джордж Мартін

— Ви не знайшли тіло?

Харма пирхнула крижаним презирством з обох ніздрів.

— Йой, ну і дурні ж ці ґави!

— Наступного разу відповіси мені питанням на питання, і я віддам тебе на втіху моєму шановному Князеві-над-Кістками, — пообіцяв Джонові Манс Розбишака і підступив ближче. — То хто тут був за головного?

«Ще крок» — подумав Джон. — «Ще один дрібненький крочок.»

І посунув руку ближче до руків’я Пазура. «Якщо мовчати й не відповідати…»

— Торкнися пальцем отого байстрюка у піхвах, і твоя байстрюцька голова полетить геть, — застеріг Манс. — Мені швидко уривається терпець, чорна ґаво.

— Кажи! — закликала Ігритта. — Хто б він не був, його вже нема серед живих.

Джон скривився, тріскаючи кірку загуслої крові на щоці. «Не можу я. Несила мені» — подумав він у відчаї. — «Як це можливо: гратися у перевертня і не стати ним насправді?» Цього Кворин йому не розповідав. Але другий крок завжди легший за перший.

— Старий Ведмідь.

— Отой старець? — У голосі Харми чулася недовіра. — Припхався аж сюди?! Хто ж тоді очолює залогу в замку Чорному?

— Бовен Марш. — Цього разу Джон відповів миттєво. «Не вагатися, чого б вони не вимагали.»

Манс засміявся.

— Коли так, то нашу війну виграно. Бовен краще вміє рахувати залізо, ніж тримати його.

— Так, за очільника загону був Старий Ведмідь, — ствердно проказав Джон. — Тутешнє місце високе й сильне, а він його ще зміцнив. Викопав рови, поставив палі, зробив запаси їжі та води. Готувався…

— …зустріти мене? — закінчив Манс Розбишака. — Вірю. Якби я здуру заходився брати цей пагорб силою, то втратив би п’ятьох своїх людей на кожну ґаву і ще вважав би, що мені пощастило.

Раптом вуста його стиснулися.

— Та коли мертві ходять землею, мури, палі й мечі вже нічого не важать. Мертвих не здолаєш, Джоне Сніговію — ніхто не знає цього краще за мене. — Він зиркнув у небо, що потроху темніло, і додав: — А ґави й самі не знали, як нам допомогли. Я все дивувався, чого це на нас не нападають мертв’яки. Та попереду ще п’ять сотень верст, а позаду — смертний холод, щодня гірший. Гей, Варамире! Надішли своїх вовків винюхувати упирів. Не хочу, аби нас заскочили зненацька. Пане Князю-над-Кістками, подвойте усі чати і потурбуйтеся, щоб кожен вартовий мав смолоскипа та кресало. Стире, Ярле — ви рушаєте на світанку.

— Мансе! — гиркнув Торохкало. — Я хочу собі трохи ґав’ячих кісток!

Поперед Джона виступила Ігритта.

— Він брехав, щоб урятувати колишніх братів! Нечесно карати за це на смерть!

— Еге ж, колишніх! — визвірився Стир. — Та він і досі один із них!

— Колишніх, — наполягала Ігритта. — Мене він не зарізав, хоча йому наказали. А потім убив Піврукого, ми усі бачили!

Подих Джона хмаркою курився у повітрі. «Якщо я йому збрешу, він знатиме.» Джон глянув Мансові Розбишаці просто у вічі, стиснув і розтиснув обпечену руку.

— На мені зараз той кожух, що дали ваша милість.

— Кожух з овечої шкури, а не кобеняк із чорної вовни, — додала Ігритта. — І ми ночами під ним станцювали чимало гарячих таночків!

Ярл зареготав, і навіть Харма Песиголовка скривила вуста у посмішку.

— То ось воно як, Джоне Сніговію? — спитав Манс Розбишака зовсім незлим голосом. — Тепер ти з нею?

За Стіною людині легко загубитися. Джон вже не знав, як відрізнити честь від ганьби, вірне від хибного. «Пробачте мені, батьку.»

— Так, — відповів він.

Манс кивнув.

— Тоді гаразд. Завтра рушиш разом із Ярлом та Стиром. І ти теж, дівчино. Коли два серця б’ються, як одне, хіба мені личить їх розлучати?

— Куди рушати? — спитав Джон.

— Через Стіну. Тобі вже час довести свою вірність не словом, а ділом, Джоне Сніговію.

Але магнар не надто з того зрадів.

— На яке лихо мені здалася ґава у загоні?

— Він знає Варту і знає Стіну, — відповів Манс. — А замок Чорний знає так, як ніхто з наскочників ніколи не знав. Він стане тобі у пригоді. А якщо не стане — тобі ж гірше буде.

Стир насупився.

— А коли у його серці й досі чорна кров тече?

— Тоді виріжеш його з грудей. — Манс обернувся до Торохкала. — Ви ж, мосьпане Князю-над-Кістками, рухайте валку за всяку ціну. Не дозволяйте спинятися. Якщо досягнемо Стіни раніше від Мормонта — перемога наша.

— Хай лишень спробують мені спинитися, — сердито пробурчав Торохкало.

Манс кивнув і закрокував геть у супроводі Харми та Шестишкура. Варамирові вовки та сутінькіт бігли слідом. Джон з Ігриттою лишилися позаду з Ярлом, Торохкалом та магнаром. Двоє старших дичаків подивилися на Джона з погано прихованою ненавистю, а Ярл мовив:

— Добре чув? Рушаємо на світанку. Візьми харчів, скільки зможеш — полювати не буде часу. І хай твоїй пиці, ґаво, хтось дасть ради. Бо така кривава і страшна — аж несила дивитися.

— Гаразд, — відповів Джон.

— Якщо ти, дівко, нам збрехала… — мовив Торохкало до Ігритти, виблискуючи очима під черепом велетня.

Джон витяг Пазура з піхов.

— Ану шкандибай звідси, коли не хочеш собі долі Кворина!

— Оце вже ні — тут тобі, шмаркачу, вовк не допоможе! — Торохкало сягнув по власного меча.

— Та невже? — реготнула Ігритта.

На каменях муру присів, настовбурчивши біле хутро, готовий до стрибка Привид. Він не видав ані звуку, але у темно-червоних очах билася жага крові. Князь-над-Кістками повільно прибрав руку з меча, відступив на крок, вилаявся і пішов геть.

Привид трусив поруч із кониками, поки Джон та Ігритта сходили додолу Кулаком. Вже на середині Молочної Джон нарешті зважився:

— Я не прохав тебе брехати заради мене.

— А я не збрехала, — відповіла вона. — Лишень трохи недоказала, та й усе.

— Що недоказала? Ти ж їм розповіла…

— …що ми бавилися під твоїм кожухом багато ночей поспіль. Де ж брехня? Я лише приховала, коли саме ми почали. — Ігритта подарувала Джонові майже сором’язливу посмішку. — Цієї ночі, Джоне Сніговію, хай твій Привид поспить деінде. Манс правду каже — настав час для діла, а не для слів.

Санса II

— Нова сукня? — спитала вона водночас і вражено, і з