Борва мечів - Джордж Мартін

— Зараз піду, — мовив він. Кров досі стікала йому на праве око, щоку пекло болем. Торкнувшись її, він побачив на чорних рукавицях плями крові. — Коника лишень упіймаю.

Насправді він хотів упіймати не так коника, як Привида, але лютововка ніде не було видно. «Мабуть, уже десь бігає верст за десять звідси, лосеві горлянку шматує. Може, воно й на краще.»

Бахмутик сахнувся від Джона, коли той наблизився — певно, злякався крові на обличчі. Та Джон заспокоїв його ласкавим словом і врешті упіймав повід. Коли він залазив до сідла, голова йому паморочилася. «Треба щось робити з раною» — подумав він, — «та не просто зараз. Хай Король-за-Стіною подивиться, що накоїв той бісів орел.» Правиця його стискалася і розтискалася; він схопив Пазура і закинув довгого меча-байстрюка за плече, а тоді розвернувся і потрусив ристю туди, де чекав Князь-над-Кістками зі своїм загоном.

Там на нього чекала, крім інших, Ігритта з похмурою люттю на обличчі.

— Я теж їду з ним!

— Зникни, дурепо! — Кістяний юшман Торохкала застукотів на грудях. — Мене послали по перелітну ґаву, а не по бабський набрід.

— Вільна жінка їде, з ким хоче! — зухвало відповіла Ігритта.

Джонові забивало завірюхою очі. Він відчував, як на обличчі застигає кров.

— То ми будемо їхати чи язиками плескати?

— Їхати, — відповів Князь-над-Кістками.

Шлях вийшов похмурий та похапливий. Вони минули три версти вздовж валки крізь хуртовину, а тоді зрізали крізь безладдя обозу і перетнули Молочну вбрід там, де вона утворювала велике коліно на схід. Мілину річки вкривала кірка тонкого льоду, яку копита коней трощили на кожному кроці; нарешті стоп за тридцять від берега почалася глибша вода, вже без льоду. На східному березі сніг, здавалося, сипав ще рясніше і замети робив глибші. «Тут і вітер наче кусючіший.» Починало сутеніти.

Та навіть крізь снігову заметіль важко було помилитися, забачивши тінь великого білого пагорба, що височів вище від дерев. «Кулак Першолюдей.» Джон почув над головою вереск орла. Зі смереки на нього подивився крук і каркнув, коли Джон його проминав. «Невже Старий Ведмідь дав тут бій? І чи пережив він його?» Замість брязкоту криці та стогону тятив, з яких злітають стріли, Джон чув лише тихий хрускіт снігової кірки під копитами бахмутика.

Мовчки вони обійшли колом до південного схилу, де видертися на пагорб було найлегше. Саме там, коло підніжжя, Джон побачив першого мертвого коня: простягнутого, наполовину схованого снігом. Нутрощі зміїлися з розпанаханого черева тварини, мов зграя гадюк; однієї ноги бракувало. «Вовки» — спершу подумав Джон, але помилився. Адже вовки їдять те, що вбивають.

Схилом було розкидано ще багато коней з химерно викрученими ногами, сліпими очима у смертній муці. Дичаки юрмилися на них, наче мухи: обдирали від сідел, вуздечок, сакв, частин обладунків, рубали на шматки кам’яними сокирами.

— Нагорі! — мовив Торохкало до Джона. — Манс зараз нагорі.

Коло муру вони спішилися і пропхалися крізь криву щілину між каменів. На загострених палях, що їх наказав поставити Старий Ведмідь усередині кожного входу до табору, висів настромлений труп кошлатого брунатного коника. «Він намагався вибратися назовні, а не втрапити всередину.» Жодного сліду вершника видно не було.

Всередині знайшлося більше різного, дедалі гіршого. До того часу Джон жодного разу не бачив рожевого снігу, а зараз він лежав усюди навколо. Завивав вітер, смикав важкого овечого кожуха. Круки літали від одного мертвого коня до іншого. «Чи то дикі круки, а чи наші власні?» Цього Джон не знав. Він спитав себе, де зараз може бути бідолаха Сем. І ким він може бути.

Кірка замерзлої крові тріснула в нього під п’ятою. Дичаки здирали з мертвих коней геть усе залізо та шкіряну збрую, навіть збивали підкови з копит. Кількоро патрали знайдені сакви, шукаючи зброї та харчів. Джон проминув одного з Четових собак — вірніше, його рештки у неоковирній калюжі напівзамерзлої крові.

На дальньому краї табору ще й досі стояло кілька наметів — саме там вони знайшли Манса Розбишаку. З-під його порізаного та латаного кобеняка чорної вовни та червоного шовку проглядала чорна кольчуга і кошлаті хутряні штани. На голові він мав шолом зі спижу та заліза з круковими крилами на скронях. З ним поруч стояли Ярл, Харма Песиголовка, магнар Стир і Варамир Шестишкур з вовками та сутінькотом.

Подарований Мансом Джонові погляд був холодний та похмурий.

— Що це таке в тебе на обличчі?

Відповіла Ігритта:

— Орел намагався вийняти йому око.

— Я питав його самого. Язика ж йому ніхто не вийняв, га? Хоча варто було б, аби менше брехав.

Магнар Стир смикнув з піхов довгого ножа.

— Може, як малий матиме одне око замість двох, то бачитиме краще?

— Хочеш зберегти собі око, Джоне? — запитав його Король-за-Стіною. — Якщо хочеш, то кажи, скільки тут було людей. І цього разу, байстрюче зимосіцький, лише спробуй мені збрехати.

Джонові пересохла горлянка.

— Ясний пане… що…

— Я тобі не пан, — мовив Манс. — А що саме тут сталося, вгадати неважко. Загинули твої братчики. Питається, скільки саме їх було?

Обличчя Джонові смикало болем, сніг сипав і сипав згори, думки розбігалися. «Не вагайся, чого б від тебе не вимагали» — казав йому Кворин. Але слова ставали поперек горлянки. Нарешті він спромігся:

— Нас було три сотні.

— Нас? — різко перепитав Манс.

— Їх. Їх було три сотні. — «Чого б вони не вимагали, казав Кворин. Чому ж я почуваюся таким боягузом?» — Дві сотні з замку Чорного, сотня з Тіньової Вежі.

— Оце вже правдивіша пісня, ніж ти співав мені у наметі. — Манс зиркнув на Харму Песиголовку. — Скільки ми знайшли коней?

— Більше за сотню, — відповіла дебела дикунка, — але менше за дві. На схід під снігом лежать ще мертві — хтозна, скільки їх там.

Позаду неї стояв хорунжий зі значком — жердиною, на яку настромлена була собача голова. Вочевидь нещодавно відтята, голова ще спливала кров’ю.

— Дарма ти брехав мені, Джоне Сніговію, — мовив Манс.

— Я… так, дарма.

«Що тут вже скажеш?»

Дичацький король пильно роздивився його обличчя.

— Хто очолював загін? Кажи правду! Рикер? Рідколіс? Певно ж, не Вивір, для цього він заслабкий. Чий це був намет?

«Я вже сказав