Борва мечів - Джордж Мартін
— Це їхній король? — спитав Джон.
— Велетні не мають королів. Так само, як мамути, снігові ведмеді й великі кити з сірого моря. Його звуть Маг Мар Тун Дох Вег. Маг Могутній. Можеш стати перед ним на коліно — він не образиться. У вас, колінкарів, мабуть, всенький день коліна сверблять — кортить знайти хоч якогось королька, щоб перед ним поколінкувати. Але дивися, щоб він на тебе раптом не ступив. Очі у велетнів слабкі — можуть і не помітити, що десь там під ногами дрібна ґава скаче.
— Що ви йому сказали? То була прадавня мова?
— Еге ж. Я його спитав, чи не свого батька він поганяє — бо той дуже схожий, хіба що менше смердить.
— А він що?
Тормунд Громовий Кулак вишкірився щербатою усмішкою.
— Він мене спитав, чи не моя то ззаду мала донечка з рожевими пухкими щічками. — Дичак струсив з плеча сніг і розвернув коня. — Мабуть, ніколи не бачив чоловіка без бороди. Їдьмо вже назад. Манс дратується, коли мене нема на звичному місці.
Джон розвернувся і рушив за Тормундом до голови валки. Плечі йому обтяжував новий кожух — пошитий з невибілених овечих шкур вовною досередини, за звичаєм дичаків. Від снігу він захищав нівроку, і вночі добряче зігрівав, але Джон лишив собі й чорного кобеняка: згорнув та запхав його під сідло.
— Чи не брешуть, що ви колись убили велетня? — спитав він Тормунда дорогою. Привид мовчки трусив поряд, лишаючи відбитки лап на свіжому снігу.
— Ти ще смієш сумніватися? У людині, яка вчинила стільки звитяг, як я? То слухай. Тоді стояла зима, а я був ще хлопчак — зарозумілий і дурний, як усі хлопчаки. Зайшов надто далеко, втратив коняку, а тут хурделиця. Справжнісінька буря, не те що зараз — лише порохом сіє. Гир! Якби я чекав її кінця, то дочекався б лише власної смерті. Тому знайшов я собі сплячу велетницю, розпанахав їй черево та заліз досередини. І зігрівся нівроку, хоча від смороду трохи дуба не врізав. А найгірше — коли навесні вона прокинулася, то подумала, що в неї тим часом дитя народилося. Довелося мені смоктати повні три місяці, аж поки зміг утекти. Гир! Досі, бува, сумую за смаком велетневого молока.
— Як вона могла вас годувати, коли ви її вбили?
— Та не вбивав я її. Але ти про те — ані пари з вуст. Бо як хтось почує правду, то буду я «Тормунд-Мамій, Велетнева Цицька».
— Звідкіля ви узяли інші прізвиська? — спитав, розвеселившись, Джон. — Манс начебто кликав вас Гучним Рогом, хіба ні? А ще Медовим Королем на Краснокутті, Ведмежим Женихом, Батьком Воїнів…
Найперше він хотів почути про ріг, але не зважився питати просто в очі. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Чи не тому в цих краях раптом з’явилися велетні разом із мамутами? Невже Манс Розбишака знайшов Ріг Джорамуна? Невже Тормунд Громовий Кулак у нього сурмив?
— Ви, гайворони, усі такі допитливі? — спитав Тормунд. — Гаразд, розкажу тобі одну казочку. Стояла колись люта зима — ще гірша, ніж та, що я пересидів у череві. День і ніч сипав сніг — та не оця дрібнота, а пластівці завбільшки з твою голову. Від цілого села лишилися самі горбки, мов на погості. Я сидів у своєму Краснокутті з барилом меду при боці — то було мені єдине товариство і єдина розрада. Що більше я пив, то більше думав про одну жіночку, що жила неподалік. Гарненьку, міцну жіночку з парою таких цицьок, що ти більших і не бачив. Норовом вона була сувора, годі й казати, але вміла приголубити. А посеред зими чоловікові не завадить трохи жіночого тепла.
— От я і кажу — що більше пив, то більше про неї думав. А що більше я думав, то твердіший стояв у мене прутень, аж доки терпіти стало вже несила. Ну що… здуру втушкувався у хутро з ніг до голови, накрутив на лице вовняну хустку і почалапав до неї. Сніжило так, що я раз чи два колами блукав, а вітер мене різав аж до кісток. Та зрештою таки допхався. Зирк, а вона коло хати стоїть — вся у хутрах так само, як я.
— Я, теє, за неї — хап, а вона гайда битися та дряпатися! А здоровенна ж була… ледве затяг її до хати, здер усе хутро аж до голої шкури… ох і гаряча була молодиця — ще палкіша, ніж я її пам’ятав. Добряче ми тоді з нею гульнули… а потім я заснув. На ранок сніг припинився, визирнуло сонечко, та я вже й не радий був — лежав подертий-пошматований, і половину стовбура геть відкушено. А на підлозі жужмом… що б ти думав? Ведмежа шкура! Скоро вільний нарід, що в лісі полює, почав розповідати про чудернацьку голу ведмедицю з двійком дивних ведмежат, раніше ніким не бачених. Гир! — Він ляпнув себе по дебелому стегні. — От якби ж віднайти її знову. Добряча була ведмедиця — хтива і здорова. Жодна жінка не дарувала мені такої справної бійки і таких міцних синів.
— І що б ви робили, якби її знайшли? — усміхнувся Джон. — Самі ж кажете — вона вам прутня відкусила.
— Та не цілого ж, а половину! Половина від мого — це два такі, як у вас, жалюгідних нікчем. — Тормунд пирхнув. — А до речі, хотів спитати… чи правда, що вам, ґавам, прутні ріжуть геть разом із яйцями, щойно забирають на Стіну?
— Авжеж ні! — здивувався Джон.
— А я гадав, що ріжуть. Бо з якого дива ти б відмовляв Ігритті? Вона тобі не відмовить, то вже напевне. Кожен, хто має очі, бачить, як їй кортить задерти тобі ноги на спину.
«Та вже й сліпі, мабуть, побачили» — подумав Джон. Він відвернувся і став роздивлятися снігопад, щоб не показувати Тормундові зашаріле обличчя. «Я — воїн Нічної Варти» — нагадав він собі. — «Чого
