Борва мечів - Джордж Мартін

Кетлін пригадала двір короля Ренлі, який бачила у Лихомості. Тисячі золотих троянд, що віяли за вітром, сором’язливу посмішку та ласкаві слова королеви Маргерії, а також її брата, Лицаря Квітів, зі скривавленою пов’язкою на чолі. «Якщо вже тобі, сину мій, судилося загубитися у дівочих обіймах, то чому та дівчина — не Маргерія Тирел?» Багатство і сила Вирію могли б вирішити усе в майбутній війні. «Хтозна — може, саме її запах припав би Сірому Вітрові до смаку.»

Едмур виглядав геть розгубленим.

— Я ж ніколи… Роббе, ти мусиш дати мені змогу якось виправитися! Дозволь очолити передовий полк у наступній битві!

«Оце так ти виправляєшся, братику? Женешся за новою славою?» — подумки спитала Кетлін.

— У наступній битві, кажете, — мовив Робб. — Авжеж вона не забариться. Щойно Джофрі одружиться, як Ланістери знову вийдуть проти мене у поле. Тут я не маю сумнівів. І цього разу поруч із ними стануть Тирели. А мені доведеться воювати ще й з Фреями, якщо вийде так, як хоче Чорний Вальдер.

— Поки на столі твого батька сидить Теон Грейджой з руками, заплямованими кров’ю твоїх братів, інші вороги мусять почекати, — відповіла Кетлін синові. — Перший твій обов’язок: захистити своїх людей, відібрати в ворога Зимосіч і вивісити Теона у воронячій клітці на повільну смерть. Інакше, Роббе, зніми свою корону сам, бо люди ніколи не визнають тебе за правдивого короля.

З погляду Робба вона зрозуміла: давно вже ніхто не насмілювався казати йому такі відверті слова.

— Коли мені сказали, що Зимосіч втрачено, я хотів рушати на північ негайно, — відповів він дещо збентежено, мовби виправдовуючись. — Я хотів порятувати Брана та Рікона, але думав… Мені й не снилося, що Теон може їм зашкодити, слово честі. Якби я…

— Вже пізно казати «якби». І пізно когось рятувати, — мовила Кетлін. — Лишилося тільки мститися.

— Останнє, що ми чули з півночі, було те, як пан Родрік розбив загін залізняків при Торгеновому Закуті. А тоді заходився збирати військо у замку Кервин, щоб повернути Зимосіч, — зауважив Робб. — Може, і повернув уже — я новин давно не чув, не знаю. Але що робити з Тризубом, якщо рушати на північ? Не можу ж я просити річкове панство покинути своїх людей та землю.

— Не можеш, — погодилася Кетлін. — То залиш їх захищати власні дідицтва, а сам воюй за північ на чолі північан.

— Але як доправити північан на північ? — спитав її брат Едмур. — Адже залізняки хазяйнують на західному морі. А Калин-Коп — у руках Грейджоїв. Жодне військо ще не брало Калин-Коп з півдня. Навіть просто рушати на нього — вже безумство. Нас можуть затиснути на загаті крізь Перешийок, і тоді попереду ми матимемо залізняків, а позаду — розлючених Фреїв.

— Фреїв треба знову навернути на наш бік, — мовив Робб. — З ними разом ми маємо якусь надію на перемогу, хай невелику. Але без них — жодної. Я ладен віддати князеві Вальдеру все, що він вимагатиме… вибачення, шану, землю, золото… адже мусить бодай щось пом’якшити його пиху та гнів…

— Не щось, — відповіла Кетлін. — А хтось.

Джон II

— Чималенькі, еге ж? Та ти, мабуть, нікого більшого в світі не бачив! — Сніжинки сідали Тормундові на широчезну мармизу, танули у волоссі та бороді.

Велетні повільно хиталися з боку в бік верхи на мамутах, минаючи людей у валці по двоє. Джонів бахмутик відсахнувся, наляканий чудернацькими істотами — хтозна, самими мамутами чи їхніми вершниками. Навіть Привид відстрибнув на крок і мовчки вишкірив зуби. Лютововк сам був на зріст нівроку, але не міг рівнятися з мамутами, а надто з цілим табуном.

Джон міцно узяв коника в повід і не пускав, намагаючись тим часом полічити велетнів, що один за одним виникали зі снігової хуртовини і вихорів блідого туману вздовж берегів Молочної. Він уже нарахував більше як п’ятдесят, коли Тормунд збив його з ліку своїми словами. «Та їх тут, мабуть, кількасот.» Здавалося, дивовижним істотам ніколи не буде кінця-краю.

Стара Мамка оповідала, що велетні — то такі собі величезні люди, що живуть у неймовірно високих замках, б’ються довжелезними мечами і ходять у чоботях, де всередині легко заховається хлопчик. Та справжні велетні виявилися геть інакші: схожі радше на ведмедів, ніж на людей, і такі ж волохаті, як ті мамути, яких вони осідлали. Коли велетні сиділи, око не могло зміряти їхнього справжнього зросту. «Може, аршини з чотири, а може, і п’ять» — подумав Джон. — «Нехай шість, та навряд більше.» Опуклі груди ще так-сяк скидалися на людські, але руки звисали надто низько, а тулуби унизу були в півтора рази товщі, ніж угорі. Ноги велетні мали коротші за руки, але дуже товсті, а чобіт або іншого взуття на широких пласких ступнях — твердих, чорних та мозолястих — не носили зовсім. Ший вони майже не мали — велетенські важкі голови витикалися уперед просто з лопаток; обличчя були приплющені й грубі на вигляд. Крихітні, наче в пацюків, очиці-намистини губилися у складках жорсткої плоті. Велетні весь час щось винюхували — мабуть, звикли покладатися на нюх не менше, ніж на зір.

«То на них не шкури й не кожухи» — раптом зрозумів Джон. — «То їхнє власне волосся.» Тіла велетнів укривало цупке кошлате хутро, дуже густе нижче від пояса і трохи рідкіше — вище від нього. Їхнім жахливим смородом можна було вдавитися — хоча, напевне, і мамути теж підпускали пахощів. «І засурмив Джорамун у Ріг Зими, і розбудив велетнів із сирої землі.» Джон пошукав очима півторасажневі обіручні мечі, але побачив тільки товсті киї, виламані з молодих дерев — деякі навіть із потрощеним гіллям. До кількох були прив’язані круглясті камені, утворивши величезні потворні довбні. «Чомусь у піснях не кажуть, чи можна приспати велетнів назад у землю.»

Один із велетнів виглядав старшим за інших. Хутро він мав сіре, змережане білим, і їхав на такого ж забарвлення мамуті, більшому за решту. Тормунд загукав до нього якимись хрипкими клекотливими словами, яких Джон не зрозумів. Велетень розтулив вуста, показав повну пащу здоровезних тупих зубів, і видав щось середнє між відригом та гуркотом каменепаду.