Борва мечів - Джордж Мартін
Утім, разом із Тормундом і Довгосписом їхало вдосталь дичаків іншого штибу — Торохкало, Плакун… їм людину випатрати було не важче, ніж межи очі плюнути. Була там Харма Песиголовка, кремезна коротунка, схожа на барило, з вислими м’ясистими щоками — ця ненавиділа собак і щодватижні вбивала нового, щоб узяти свіжу голову собі на тичку за значок. Стира без обох вух, магнара теннів, його власні люди вважали радше за бога, ніж за ватажка. Варамир Шестишкур із себе скидався на миршавого щура, проте верхи їхав на дикому й величезному білому сніговому ведмеді, що на задніх ногах вивищувався мало не на шість аршинів. А по п’ятах у ведмедя з Варамиром завжди трусило ще троє вовків і сутінькіт. Джон лише раз бачив його зблизька, та більше не прагнув. Від самої з’яви Варамира Джон скинувся і нашорошив вуха; коли ж Привид забачив і зачув ведмедя та довгого чорно-білого кота, то хутро на його карку стало дибки.
А були ж серед дичаків і зліші та суворіші за Варамира. Вони йшли від найпівнічніших кресів страхолюдної пущі, з потаємних долин Мерзляків, з інших, нечувано чудернацьких місць. Люд зі Скрижанілого Берега їхав бойовими возами з моржових кісток, запряженими зграями лютих диких собак. З льодовика зійшли додолу гірські роди, які, за темними й жахливими чутками, кохалися у людожерстві. З печер повилазили на світ дикуни, що малювали обличчя синім, ліловим та зеленим. На власні очі Джон побачив рогоногів — плем’я, що дріботіло на голих п’ятах, твердіших за виварену шкіру. Мамунів та чугайстрів йому не трапилося, та він би вже не здивувався, якби Тормунд запросив кількох до вечері.
Скільки міг судити Джон, половина дичацького війська прожила життя, жодного разу не кинувши на Стіну навіть оком. Більшість із них не знала ані слова посполитою мовою. Але те не важило нічого — Манс Розбишака вільно розмовляв прадавньою мовою, ба навіть співав нею, перебираючи струни лютні та наповнюючи вечори дивною і дикою для вуха музикою.
Манс збирав свою велетенську орду кілька років: тут балакав з матір’ю роду, там — із магнаром, прихиляв до себе одне село ласкавим словом, друге — хвацькою піснею, третє — вістрям меча. Він замирив Харму Песиголовку з Князем-над-Кістками, рогоногів з ніч-бігунами, мисливців на моржів зі Скрижанілого Берега з людожерами льодовиків. Він перекував сотню окремих кинджалів у єдине велетенське вістря, спрямоване просто у серце Семицарства. Він не мав ані вінця, ані пірнача, ані вельможних шат із шовку та оксамиту, але Джон бачив та розумів, що Манс Розбишака — справжнісінький король, і не лише за назвою.
Сам Джон приєднався до лав дичаків не з власної охоти, а за наказом Кворина Піврукого.
— Їдь разом із ними, їж разом із ними, бийся разом із ними, — казав йому розвідник уночі перед днем своєї загибелі. — А сам чатуй і спостерігай.
Та хай скільки він спостерігав, а дізнатися зумів небагато. Піврукий підозрював, що дичаки подалися до голої, негостинної пустки Мерзляків на пошуки якоїсь зброї — чогось сильного, злої чорної химороді, здатної зламати Стіну… та якщо навіть вони її знайшли, то не вихвалялися уголос і тим паче нічого не розказували Джонові. Сам Манс Розбишака, певна річ, теж не патякав зайвого про свої задуми. Та власне, від тієї першої ночі Джон більше і не бачив його зблизька.
«Можливо, мені доведеться його вбити.»
Думка ця аніскільки не тішила Джона, бо означала не лише ганьбу, а й певну загибель. Та хіба він міг дозволити дичакам виламати Стіну, напасти на Зимосіч і решту півночі? Адже їхня навала затопить Курган-поле та Бурчаки, Білу Гавань та Каменястий Берег… а може, навіть Перешийок. Вісім тисяч років воїни дому Старк жили та помирали, захищаючи свій люд від свавільників, злодіїв і ґвалтівників. Хай він сам уродився байстрюком — але байстрюком від крові Старків. «Бран та Рікон лишилися у Зимосічі. Там маестер Лювин, пан Родрік, Стара Мамка, доїзжачий Фарлен, Мікен при своїй кузні, Гейдж при своїх печах… усі, кого я там знав, усі, кого любив.» Джон умовляв себе, що вбити людину, яка викликала в нього чималу повагу і мало не захоплення, необхідно заради порятунку північан від долі, яку несли їм Торохкало, Харма Песиголовка і безвухий магнар теннів. А тим часом молився батьковим богам, щоб ті звільнили його душу від занадто важкого тягаря.
Військо дичаків рухалося дуже повільно, обтяжене худобою, дітьми, усяким скарбом та причандаллям. У снігу просування ще сповільнилося. Більша частина валки вже вийшла з передгір’їв і тепер стікала західним берегом Молочної, наче мед зимовим ранком, всотуючись у саме серце страхолюдної пущі уздовж річкового потоку.
Десь там попереду — Джон знав це напевне — над верхівками дерев височів Кулак Першолюдей, де таборували три сотні братчиків Нічної Варти. Озброєні, на конях, у напруженому чеканні. Окрім Кворина Піврукого, Старий Ведмідь вислав інших розвідників. Напевне ж Ярман Парогач або Торен Рідколіс уже повернулися зі звістками про те, що коїться у горах.
«Мормонт не тікатиме» — подумав Джон. — «Він надто старий і надто далеко зайшов. Він рішуче завдасть удару, начхавши, скільки перед ним ворогів.» Одного дня Джон почує попереду бойові роги і побачить, як просто на них чвалує клин вершників, тріпоче чорними крилами за плечима, виблискує крицею в руках. Три сотні вояків не можуть сподіватися перемогти ворога, у сто разів численнішого, але Джон гадав, що цього не знадобиться. «Нема потреби вбивати багато тисяч — досить убити лише одного. Дичаків тримає докупи тільки Манс.»
Король-за-Стіною робив усе, що міг, але дичацькій орді безнадійно бракувало послуху та ладу, і це робило її вразливою. У валці, що зміїлася на багато верст, стрічалися воїни не менш грізні та суворі, ніж найкращі у Варті, але добра третина з них зібралася або на початку — в передовому загоні Харми Песиголовки — або у кінці, де в геть дикому позадньому загоні йшли велетні, зубри та вогнепращники. Ще третина їхала з самим Мансом ближче до середини, охороняючи вози, волочні та собачі запряжки з майном і харчовим припасом війська — усім, що лишилося від урожаю останнього літа. Інші досвідчені вояки, поділені на невеличкі загони і поставлені під провід таких людей, як Торохкало, Ярл, Тормунд Велетнебій та Плакун, служили рухомими чатами, добувайлами та підганяйлами — без упину носилися туди-сюди вздовж дичацької валки, просуваючи її вперед у такому-сякому порядку.
Багато промовляло про дичацьке
