Світляки на полі бою - В В Срібна

― Навіть не думай! Ти хоча б розумієш в якому ти стані! Вибач, знаю я тоді був не правий, але зараз варто про все забути. Хоча б на трохи. Я відвезу тебе додому. Мій кінь тут не далеко.- він перевів погляд кудись у бік.

― Не треба, я і сам можу.

― Я не пропонував. Сказав, що так і буде. Тобі вже краще? Можеш встати?

― Так.- Ян встав, але Максим, не дивлячись ні на що, йшов поряд і підтримував його за лікоть.

Вони вже під’їжджали до села, залишалося ще близько п’яти хвилин пішки тому Ян взяв повіддя у свої руки й зупинив коня сказавши:

― Далі я піду сам. Тут не далеко.

― Поговорімо? Я хотів.- він зам’явся.

― Не сьогодні. Сьогодні я не готовий. – відповів він злізаючи з коня.

― Якщо так, то ми ж скоро зустрінемося, правильно?

― Думаю, що так.  Дякую, що врятував і бувай.- зробивши декілька кроків він повернувся і подивився на Максима.- Я подумаю над твоєю пропозицією. Можливо, втопити тебе не така і погана ідея.- змірявши його холодним поглядом, Ян пішов додому, не обертаючись, залишивши Максима на одинці біля села.

Він йшов занурений у свої думки. Починало темніти й повітря ставало все прохолоднішим.

― Яне, що сталося! Чому ти весь мокрий!- йому на зустріч біг схвильований Семенчик.

― Нічого такого. Все добре.

― Яке добре! Ти ж увесь мокрий!

Ян спантеличено подивився на свій одяг. З неї так і крапка вода. Чому він цього не помітив...

― І справді. Феріза.- за мить одяг був вже сухий.- Думаю, так буде краще.

― Ти замерз? Хоча ти більш і не мокрий, але міг встигти застудитися!- Семенчик за мить зняв сорочку і накинув на плечі Яна. – Ось, тепер краще! Пішли я тебе провожу.

― Дякую.- понуро відповів він.- Ой леле! Я ж повинен занести їжі та питав Наілю!

― Не хвилюйся. Я знав, що сьогодні тобі буде важко і все зробив.- після його слів Ян з легкістю видихнув. 

― Дуже дякую. Що б я без тебе робив. До речі, як там Наіль? Сподіваюсь, ви не билися?

― За кого ти мене приймаєш! Я просто все віддав і пішов, сказавши, що сьогодні ти не зможеш прийти!

― Чесно?- насторожено запитав Ян, дивлячись Семенчику прямо в очі.

― Так, так! Я ж сказав, поки він нічого не накоїть, я не стану діяти!

― Добре, добре, не репетуй.- на обличчі Яна з'явилася ласкава посмішка.

Семенчик від цього сором'язливо відвернувся, а затим знову подивився на хлопця і невпевнено сказав:

― Ти.- протягнув хлопець.- Потім підеш розбиратися зі справами?

― Так, а що?

― Може.- невпевнено протягнув він.- Мені варто піти з тобою?- він схвильовано потер потилицю відводячи погляд.- Все ж, я обіцяв, що не дозволю більше тобі постраждати.

Ян здивовано подивився на хлопця. На його душі стало так тепло та приємно й він тихо засміявся.

― Добре, я згоден, але ти будеш обережним.

― Як накажеш.- очі Семенчика розширилися від радості, а на обличчі з’явилася тепла посмішка.

― Яне! Що трапилося!- хлопці здригнулися, бо Дем'ян, здавалося, з'явився з нізвідки.

― Д-Дем'яне? Ти що тут робиш?- стурбовано запитав Ян, а вже за мить Дем’ян опинився коло брата і почав його оглядати.

― На тобі сліди магії, і вона не твоя! Хто це!- гарячково промови він дивлячись на брата, але не почувши відповіді, він продовжив:- Семен.- зле протягнув він.- Ти був з ним?

― Ну я...- знервовано, чешучи потилицю мовив він.

― Значить ви зустрілися пізніше. Яне!

― Що? Звідки я можу знати звідки на мені ця магія!

― Пішли, вдома поговоримо.

Семенчик нахилився до вуха Яна і стиха прошепотів.

― Прямісінько як у дитинстві. Пам'ятаєш, як ми на поле без дозволу пішли?

― Звісно пам'ятаю.- стиха сміючись мовив він.

― Я сказав щось смішне?- здивовано подивився на них Дем'ян.

― Ні, ні що ти. Я пішов, Семене, побажай мені удачі!- віддаючи сорочку зі своїх плечей Семенчику, відповів він.

― Не хвилюйся, я врятую тебе від цієї напасті! Ти лиш дочекайся!- посміхнувшись, він помахав хлопцю рукою.

Зайшовши до будинку, Дем'ян зле показав брату на лаву. Ян швидко сів і продовжував спантеличено дивитися на нього. Той з хвилину ходив по кімнаті, а за тим сів поряд.

― Вибач. Я перенервував через все це. Не варто мені на тебе сердитися. Ти ні в чому не винен.

― Що ти, я не серджуся.

― Так що сталося?

― Не варто за це говорити. Нічого серйозного.

― Яне!- він різко змінив тон і потер потилицю.- Вибач, я знову це зробив. Просто хвилююся.