Світляки на полі бою - В В Срібна

Розділ 23

Вранішнє сонце приємно ковзало по його обличчю, а теплий вітерець приємно ковзав по шкірі. Ян збирався навідатися до Наіля. Зібравши невеликий кошик  різноманітних продуктів, він вже збирався йти.

― Яне, зачекай!- роздався оклик з хати.

― Щось сталося, Дем'яне?- здивовано запитав він.

― Нічого... Просто скажи куди ти ідеш.

― Я вже не маленький, не варто за мене хвилюватися.- ласкаво посміхнувшись, відповів Ян.

― Знаю, але все ж...

― Не хвилюйся. Обіцяю, що все буде гаразд.

Дем'ян схвильовано видихнув і подивився на хлопця. Він знав, що ніколи не міг і не зможе більше казати тому, що тому робити, але хвилювання все ще наповнювало його серце.

― Дай мені амулет, який я тобі подарував. Хочу накласти ще одні чари.

― Добре, добре.- Ян зняв амулет і протягнув його брату.

Він почав щось шепотіти над ним і камінь ніби мінявся, але не так, як це бачать люди. Мінялася його аура, відчуття, які він викликав. Це збентежило хлопця. За декілька хвилин Дем'ян відвідав амулет.

― Що ти зробив?

― Розкажу, коли повернешся. - з лагідною посмішкою сказав Дем'ян і додав:- Гарної дороги.

― До вечора.

Вийшовши з двору, хлопець направився на місце зустрічі з Семенчиком, коли він пройшов пів дороги, помітив Максима, який швидким кроком наближався все ближче, чого Ян точно аж ніяк не очікував побачити.

― Яне, я так радий тебе бачити.- посміхаючись, сказав він важко дихаючи, адже той явно обійшов село не один раз, аби знайти його.

― Що ти тут робиш? - спокійно відповів Ян.

― Ти тоді сказав, що не хочеш говорити, я сподівався, що ми хоч зараз зможемо це зробити. – з надією в голосі сказав він.

― У мене немає на це часу.- відповів він, вже збираючись йти.

― Прошу тебе.- він схопив Яна за зап’ясток, намагаючись зупинити, але зловивши на руці його сердитий погляд, швидко прибрав її, зрозумівши свою помилку.- Тоді я був не в собі. Я не хотів робити тобі боляче, і я сподіваюся, що ми зможемо знову спілкуватися як раніше. Прошу тебе дай мені ще один шанс.

― Я...- протягнув він невпевнено.

― Яне! Ось ти де! Я думав, що щось трапилося.- почув з-за спини знайомий голос, озирнувшись, він побачив свого друга.

― Мене просто затримали.- губи Яна розтягнулися в ласкавій посмішці.

― Якісь проблеми?- дивлячись на Максима, сказав Семенчик.

― Це наші з Яном справи. Не розумію, чому ви у це втручаєтесь?- насторожено відповів Макс.

― Ну як, я ж його найкращий друг. Я як ніхто повинен був втрутитися. Все ж, я бачу, що він не дуже хоче з тобою спілкуватися.

― Ніколи про вас раніше не чув.- насторожено відповів Максим, змірявши Семенчика поглядом.

― Схоже, що ви не такі й близькі раз ти нічого не знаєш про Яна.- він також зміряв його поглядом з якоюсь насмішкою.

― Так, все досить! Що ви обидва тут влаштували?- перервав їх Ян суворим тоном.

― Яне! Він же ж перший почав до тебе липнути!- Семенчик жалісно подивився на Яна.

― Добре, добре. Досить вже. Семенчик це Максим, Максим це Семенчик, а  тепер потисніть один одному руки.

― Дуже приємно, Семен.- з не щирою посмішкою сказав він, ніби наголошуючи, що той йому не рівня.

― Макс.- він з холодним поглядом потис руку хлопця.

― Що ж таке. Чого ви всі накидається один на одного.- прошепотів Ян.- Так все досить! Пішли, Семенчик, нам пора.

― Ян, так ти даєш мені шанс?- з надією запитав він.

― Я не знаю.

― Може я тобі з чимось допоможу? Ти ж знаєш, що я корисний. Таким чином я знову заслужу твою довіру.

― Він вже відповів! Чого ти до нього пристав!- сказав Семенчик з ще більшим негативом і Яну здалося, що той навіть міг накинутися на Максима в цей момент.

Ян задумався. Це і справді була гарна думка, але йому було важко довіряти Максиму. На фоні його думок, десь далеко чулася суперечка.

― Так все досить.

― Яне, ми й без нього розберемося!- зле скрикнув Семен.

― Це не тобі вирішувати, я не у тебе питав!- відповів Макс.

― Я ж сказав, досить! Макс ти підеш з нами, але знай, якщо утнеш якусь дурницю, я не просто відмовлюсь від тебе, але можливо і втоплю. Май на увазі, я беру тебе з собою тільки для того, щоб отримати, якусь користь!

― Як накажеш.- посміхнувся Максим.

― Але, Яне! Склавши все, що я почув, зрозуміло, що він уже провинився! І навіть дурню зрозуміло, що досить сильно!

― Не хвилюйся, якщо щось трапиться, я розберуся. Ти віриш мені?- дивлячись на Семена з ласкавою посмішкою сказав Ян.