Світляки на полі бою - В В Срібна

Розділ 21

Наіль за мить зник у лісовій хащі, Ян навіть не встиг зрозуміти, коли саме він перемістився за кущі, адже той, як і завжди, зміг зробити це майже без шуму. За декілька хвилин з-за кущів виглянув Семенчик.

― Яне! Я тебе шукав, там твоя допомога потрібна. – махаючи, привітно сказав він.

― Що трапилося?- спокіно запитав Ян.

― У тебе все гаразд?- насторожело запитав він, взявши хлопця за руку і трохи підтягнувши до себе.

― Так, а що?

Семенчик у відповідь ще більше насупився і відтягнув Яна за свою спину, після чого дивлячись саме в ту сторону, де ховався Наіль, сказав:

― Просто... – протягнув він.- Там в хащах ховається, якась людина.

За мить звідти вилетів кинджал. За декілька міліметрів хлопець трохи нахилив голову у бік, але все ж його зачепило і на щоці залишилася невелика подряпина.

― Досить! - крикнув Ян перевівши погляд з Семена на хащі і вийшовши з-за його спини.-  Ви що, з глузду з'їхали!

― Яне ти його знаєш?

*― Наіле, виходь. Я двічі повторювати не буду.- зле мовив Ян.

― Так ви знайомі чи ні?

― Так, я його знаю. Не хвилюйся, він не небезпечний.

― Ну ніж в невідому йому особу він кинув вправно. Тому, не думаю, що він безпечний.

― Не хвилюйся, він більше нічого такого не зробить. Семенчик, це Наіль. Ми товаришували поки я був в Османській імперії.

― Он воно як. – відповів він, змірявши нового знайомого суворим поглядом.

*― Наіль, це Семен. Він мій гарний друг. І ти не будеш більше так починати знайомство, зрозумів?

*― Ти мене знаєш. Якщо ти так кажеш, так воно і буде.

― І доречі ,Наіле, чи не варто вже переходити на більш звичну для ціх міст мову?

― Як накажеш.

― Що ж, ви тут побалакайте поки я заберу кошик з травами і навіть не думайте повбивати один одного!

Взявши в руки кошик, він різко обернувся. Все і справді виглядало так, ніби вони хотіли здихатися один одного за найпершої можливості. Залишати їх на одинці було б неймовірно дурною затією.

― Що ж. Є якісь ідеї де поселити Наіля, щоб його не розкрили? - повертаючись сказав Ян.

― Є одна хата. Вона давно закинута і там не буває людей. Я колись випадково на неї натрапив.

― Думаю, з моїми бар'єрами туди наврядчи хтось проберется. Наіль, а ти як вважаєш?

― Думаю, що це місце підійде.

За годину дороги вони вже піднімалися на пагорб.  Зарослі густого, зеленого лісу все сильніше ускладнювало їх дорогу.

― Хата на самій верхівці.- зупинившись, щоб трішки відпочити, сказав Семенчик.- Нам не довго залишилося.

― Як же шкода, що я там не був і ми не можемо переміститися.- Ян оперся о дерево поряд.

― Айнуре, бачу твоя фізична сила зменшилася. Ти впевнений, що тобі краще?

― Не хвилюйся, хоча я ще повністю не відновився, але я вже в нормі.

― Ну що ж, якщо всі відпочили, пропоную продовжити дорогу.- дивлячись у гору, Семнчик прикрив очі рукою від сонячного проміння, яке пробивалося скрізь зелену крону лісу.

Ще за пів години перед ними відкрився вид на стару білу хатину з вже не дуже хорошою стріху. Стіни в деяких місцях пішли тріщинами, а навколо все заросло.

― Семенчику, думаю, ти був і справді правий. Наврядчи сюди хтось випадково забреде. Що ж, я забезпечу безпеку і їжу, а ви посидіть у хати. І навіть не думайте щось накоїти, інакше я вас обох повбиваю!

Поставивши бар'єр на будинок і спіймавши декількох кроликів Ян направився до колодязя. Вода була чистою. Взявши невелику палку він закрив очі і прошепотів заклинання. За секунду в його руці було невелике відерце.

― Я закінчив, тримай, завтра ми принесемо ще продуктів.

― Не варто за мене хвилюватися, ти ж мене знаєш.- відповів він і посміхнувся.

― Після всього, що сталося, я не впевнений у цьому. Що ж, нам потрібно повертатися, будь обережним.

― Як накажеш, до зустрічі.- Наіль посміхнувся і направиввся в середину.

Поки вони спускалися, Семенчи був пониклим і ніби зануреним в свої думки від чого Ян почував себе досить не комфортнортно. Десь за пів години дороги, хлопець зупинився і мовчки втупився в траву від чого Ян нарешті не витримав і запитав:

― Щось трапилося? Якщо тебе щось хвилює, поділися зі мною і не тримай все у собі.

― Слухай, я не знаю його і тому хвилююся.

― Я тебе розумію. Ти довіряєш мені?- Ян підійшов до нього і поклав руку на його плече.

― Так.- відповів він і підняв очі на Яна.

― Тоді я зроблю все, щоб гарантувати, що він не небезпечний.