Світляки на полі бою - В В Срібна

― Не думаю, що тобі стане легше, якщо дізнаєшся.

― Не хвилюйся, просто скажи.

Ян не впевнено подивився на Дем'яна, а потім перевів погляд на вікно.

― Я сам мало що зрозумів...- знову подивившись на брата, він продовжив.- Я прийшов до тями й зрозумів, що тону, але, як бачиш, все обійшлося.

― Як!  Ти...- знову зле протягнув він.

― Зі мною все гаразд, сказав же ж, що це не прибере твої хвилювання.

― Я не стану розпитувати, але прошу, будь обережнішим. Я навряд чи винесу ще однієї втрати...

― Вибач. Я винний.

Ян лежав і намагався заснути, але на жаль це ніяк не виходило. Легкий світ місяця проникав у кімнату і занурював все у свою блакить. Вітер колихав кущі за вікном від чого вони злегка потріскували. Спати не хотілося.  Ян просто лежав дивлячись у вікно. Як тут там прошмигнула тінь. Від здивування хлопець здригнувся. Затим роздався тихий стукіт. Привставши, він обережно встав на підлогу. І повільно направився до дверей. Хлопець чудово розумів, що з одного боку цей вчинок був безглуздий, але з іншого йому здавалося, що ніякої небезпеки не було.

Двері зі скрипом відчинилися. Ян обережно  заглянув до кімнати. Дем'ян і Марія все ще спали. Ян обережно вийшов, закривши за собою двері, але озирнувшись він нічого не побачив. Ян здригнувся від неочікуваного шуму, а  Семенчик різко виліз з кущів.

― Я ж казав, що прийду.- майже пошепки мовив він.

Ян здивовано на нього подивився. Хлопець і не думав, що хлопець і справді прийде.

― Я думав, що ти не прийдеш, але я справді радий, що ти все ж тут.- Ян посміхнувся, сідаючи на поріг.

― До речі, брат не сильно сварився?- сказав Семенчик, сідаючи поряд.

― Він просто перехвилювався за останній час.

Він задумливо дивився на Яна декілька секунд, а затим перевів погляд на прекрасне, зоряне небо.

― Гарно сьогодні.

― Погоджуюсь.

― Як думаєш, коли ми відправимося в дорогу, зможемо кожну ніч проводити так, просто спостерігаючи за небом?

― Не знаю, але сподіваюся, що так і буде.- ласкаво посміхнувшись відповів Ян.

Поле уквітчане різноманіттям польових квітів. Приємний аромат роздавався у повітрі в той час, як сонце лагідно прогрівало шкіру. Семенчик, тримаючи юного Яна за руку, вів його все далі й далі в глиб.

― Може, не варто йти далі, ще змій зустрінемо?- стурбовано запитав Ян.

― Ну що ти! Нічого такого не буде, я підготував чудове місце, де ми зможемо з насолодою посидіти.- лагідно посміхаючись відповів Семенчик.- Ми вже майже прийшли!

Пройшовши ще хвилин десять, вони нарешті опинилися на потрібному місті.  Воно було обережно застелене сіном, а на ньому лежало кілька яблук. Ян шоковано дивився то на місце, то на Семенчика.

― Як ти сюди стільки сіна натаскав? Село не близько та і це центр поля!

― Ну.- протягнув він.- Довелося трохи повозитися, але це точно того вартувало!

Ян у відповідь лише посміхнувся і потягнув хлопця за собою лягти. Так сміючись вони провалялися до самого вечора і тільки, як почало темніти, вони ніби прийшли до тями та поспіхом почали збиратися.

― Нас точно насварять!

― Та не переживай ти, я, якщо що, врятую тебе!

― Цікаво тільки, як ти це зробиш!

Як вони й думали, повернулися вже потемні за що їх добряче насварили, але настрій після такого дня здавалося зовсім ніщо не могло спаплюжити.