Світляки на полі бою - В В Срібна
― Що ж, сподіваюся так і є, але, якщо щось піде не так, я не стану зважати і позбудуся його.- на його обличчі з'явилася м'яка посмішка.
― Ти ж не серйозно?- спантеличено запитав Ян.
Семенчик прибрав його руку з плеча і посміхаючись відійшов, закинув руки за голову і подивившись назад на все ще спантеличеного Яна, сказав:
― Ще й як серйозно!- після цих слів він засміявся і направився далі вниз з пагорба.
― Семенчику!- Ян все ще спантеличений пішов за ним.
― Обережніше, тільки не перечепись, ато ще ловити тебе потім.
― Чого б нам просто не телепортуватися?
― Прогулянки важливі для здоров’я! Та і так ми проведемо разом більше часу.- сказав Семенчик подаючи руку Яну, щоб той зміг нормально спуститися з крутого виступу.
― Я вже не маленький і сам можу.- зауважив Ян.
― Ага, пам’ятаю, який ти обережний.
― Ой не треба, я був тоді ще зовсім дитиною.- трохи почервонівши від сорому відповів хлопець, на що Семенчик лише розсміявся.
Вранішнє сонце ніжно сліпило очі, теплий літній день, вітер тріпав волосся Яна, який саме брав з лави кошик, аби піти за ягодами.
― Яне!- покликав Семенчик підбігаючи до хвірти хати.- Вибач, я знову запізнився!
― Нічого, я тебе майже не чекав. – посміхвушись, відповів хлопець.
― Ви довго не ходіть хлопці, знаєте, коли темніє в лісі небезпечно і не зходьте з тропи, ато загубетесь.- зауважив батько вийшовши з хати, він оперся об стіну і посміхнувшись додав:- Гарної прогулянки.
― Дякую!- відповів Семенчик ще більше посміхаючись.
― Ну ми пішли, до вечора.- Ян взяв хлопця за лікоть і потягнув з двору.
Вони йшли по лісній стежині вдовж якої вони збирали різноманітні ягоди і трави, перекидуючись між собою жартами і різними історіями.
― Доречі! Я не так давно натрапив на дуже гарну галявину, вона вся уквітчена ромашками. Я маю якось її тобі показати!
― Добре, колись сходимо.- відповів Ян і посміхнся, подививись на Семенчика.
― Ти там обережніше, ато стоїш зовсім біля краю. Ще полетиш вниз по схилу.
― Я не такий неуклюжий!- насупившись сказав він.
― Яне, та обережніше ти, зовсім вже на краю стоїш!- Семенчи вже грізно дивився на хлопця.
― Та не бійся ти.
В цей момент камінь, на який він оперався, покотився вниз, а Ян, втративши опору, полетів за ним, впустивши кошик, який перекинувся і весь його вміст випав на стежину. Він зажмрився й налякано вскрикнув.
― Яне!- роздався крик Семена по лісовим хащам.
Хлопець мигом опинився коло друга і встиг вхопити його за руку в надії завадити падінню, але вони лише полетіли вниз разом. Семенчик підтягнув і притиснув хлопця до себе. Вони торкнулися землі і покотилися далі вниз по схилу. Декілька секунд здалися обом хвилинами поки їх не зупинили кущі, об які вони трохи заповільнилися, отримавши багато подряпин і дерево, об яке Семенчик зі всієї сили вдариася спиною, закриваючи Яна собою.
― Т-ти як?- прохрепів він відкриваючи очі, але відповіді він не почув, від чого його серце почало шалено калатати, а на розум накатувала паніка.- Яне? Чуєш мене?- знову не почувши відповіді, він подивився за дерево, де було ще не мало спуску по крутому схилу, Семенчик обережно сів, опершись спиною о дерево, яка жахливо боліла, все ще притискаючи друга до себе.- Просто скажи хоч щось.
― Я.- протянув він тремтячим голосом.
― Сильно злякався?- видихнувши переживання, запитав він.
― Не важливо. – Ян трохи відсторонився і додав, дивлячись в очі другу:- Сильно боляче?
― Зовсім трохи.- він посміхнвся і лагідно подивився на хлопця.- А ти як? Десь болить?
― Ідіот! Ти ж мене собою закрив! От навіщо, краще б про себе хвилювався!
― Та перестань ти на мене гримати. Ти всеодно постраждав, он в подряпинах весь ще коліна подрані!
― У мене навіть, якщо, щось зламаю, все за декілька хвилин за допомогою магії зростеться! А ти інша справа!
― А хто б тоді потурбувався про мої травми, якщо б ти постраждав!- вже сміючись, сказав він.
― Чорти б тебе побрали Семене! Ти хоч розумієш, що й померти міг!
― Ну вибач, не сердься на мене.- він подивився щенячими очами на хлопця і обійняв його, від чого прошепів і поморщився від болю в спині.
― Сильно болить!?- налякано запитав Ян.
― Ні, ні, все гаразд.
― Та я ж бачу, що все не так! Ти, мабуть, спиною об дерево сильно вдарився! А що, якщо ти щось зламав!
― Загоїться, головне, що ти цілий.
Ян взав руки Семенчика в свої, заплющив очі і почав шепотіти закрилання. Його руки в мить почали світитися зеленим, а по тілу пораненого поповзли лози з того ж зеленого світла, в наступну ж мить, всі травми на тілах обох зникли.
