Борва мечів - Джордж Мартін

«Дивовижа, одначе. Щось тут не те.»

— Може, й справді серце покликало мене вчинити божевільно. Накажіть, і я радо відшкодую князеві Карстарку та вашій милості все, що в моїй силі.

Та обличчя князя Рікарда лишилося невблаганним.

— А чи в вашій силі відшкодувати Торгена і Едарда з холодних могил, куди їх поклав Крулеріз?

Він розштовхав плечима Великоджона та Маегу Мормонт і вийшов з трапезної. Робб не ворухнув навіть пальцем, щоб його затримати.

— Пробачте йому, пані матінко.

— Якщо ваша милість пробачать мені.

— Вже пробачив. Я розумію, як це — любити так сильно, щоб не думати ні про що інше.

Кетлін схилила голову.

— Дякую вашій королівській милості.

«Принаймні цього сина я не втратила.»

— Ми мусимо побалакати, — вів далі Робб. — З вами та дядьками. Про цю справу… та про інші теж. Пане управителю, оголосіть кінець прийому.

Утерид Возняк вдарив берлом по підлозі й загукав, щоб усі розходилися. Річкове та північне панство рушило до дверей. І лише тоді Кетлін зрозуміла, що саме у палаті негаразд. «Вовк. Тут немає вовка. Де Сірий Вітер?» Вона знала, що лютововк повернувся разом із Роббом, вона чула собак, але у палаті його не було — при боці сина, де він мав бути завжди. Утім, не встигла вона спитати Робба, як її оточили колом доброзичливці. Пані Мормонт стиснула їй руку і проказала:

— Вірте, мосьпані… якби Серсея Ланістер тримала двох моїх донечок у полоні, я б учинила так само.

Великоджон, який не надто тримався бундючних двірських звичаїв, просто схопив її за плечі велетенськими волохатими руками і трохи не підкинув над підлогою.

— Колись ваше вовченя добряче подерло Крулерізові хвоста. А вдруге й геть відірве — будьте певні!

Галбарт Гловер та князь Язон Малістер не надто гарячкували у своєму співчутті, а Джонос Бракен трохи не пашів холодом, але слова вони проказували чемні. Останнім до неї підійшов брат Едмур.

— Я молюся за твоїх дівчаток разом із тобою, Кет. Сподіваюся, ти мені віриш.

— Звісно ж, вірю. — Вона поцілувала його. — І люблю тебе за це.

Коли всі слова були сказані, у великій трапезній палаті Водоплину лишилися тільки Робб, троє Таллі та шестеро незнайомців. Кетлін з цікавістю водила по них очима.

— Добра пані, панове лицарі… здається, ви нещодавно приєдналися до справи мого сина?

— Зовсім нещодавно, — відповів молодий лицар з мушлями, — але з завзятою мужністю та непохитною вірністю, які я сподіваюся довести вашій світлій вельможності.

Робб чомусь мулявся, на вид почуваючись незручно.

— Матінко, — мовив він нарешті, — дозвольте зазнайомити вас із пані Сивіллою, дружиною князя Гавена Вестерліна, що править у Прискалку.

Старша жінка ступила наперед із поважним лицем.

— Її чоловіка ми серед інших захопили у полон в Шепітній Пущі.

«Так, Вестерліни» — згадала Кетлін. — «На прапорі шість мушель, білих на піску. Не надто значний дім, що присягає Ланістерам.»

Робб підманив до себе інших незнайомців, кожного по черзі.

— Оце пан Рольф Перчин, брат пані Сивілли. Він служив у взятому нами Прискалку каштеляном.

Лицар перцю схилив голову. Був він на вигляд суворий та кремезний, мав широкі плечі, зламаного носа і коротку сиву бороду.

— А оце діти князя Гавена та пані Сивілли. Пан Райнальд Вестерлін.

Лицар з мушлями посміхнувся крізь кущаві вуса. Він був молодий, стрункий, м’язистий, з гарними зубами та цупкою стріхою каштанового волосся.

— Ось Елейна.

Молодша дівчинка поспіхом присіла.

— Ролам Вестерлін, мій зброєносець.

Хлопчина хотів був стати на коліно, побачив, що ніхто інший так не робить, і натомість уклонився.

— Честь для мене, — мовила Кетлін.

«То виходить, Робб зманив Прискалок на свій бік?» Коли так, то не дивно, що Вестерліни поїхали з ним. У Кастерлі-на-Скелі таких зрад не терпіли, відколи Тайвин Ланістер дозрів роками, щоб вести війну.

Останньою наперед виступила молода сором’язлива дівчина. Робб узяв її за руку.

— Пані матінко, — мовив він, — маю велику честь привести перед ваші очі шляхетну панну Джейну Вестерлін, старшу доньку князя Гавена, і віднедавна мою… е-е… кохану пані дружину.

Перша думка, що майнула в Кетлін у голові, була: «Ні, не може цього бути. Адже ти ще дитина».

Друга: «До того ж твою руку обіцяно іншій».

Третя: «Вишня Мати милосердна! Роббе, що ти накоїв?»

І аж тоді накотило спізніле розуміння разом зі спогадами. «Кажеш, любов кличе до великого божевілля? Обдурив мене, як лиса зайця. Тепер виходить, що я тебе вже і пробачила.» До її роздратування примішувалося похмуре захоплення — уся розмова була розіграна з хитрістю, гідною майстра-штукаря… або ж короля. Кетлін не мала іншого вибору, крім узяти руки Джейни Вестерлін до своїх.

— Тепер я маю нову дочку, — мовила вона трохи суворіше, ніж хотіла, і поцілувала нажахану дівчину в обидві щоки. — Ласкаво прошу до нашого дому та вогню.

— Дякую вам, ясна пані. Я буду Роббові доброю та вірною дружиною. І мудрою королевою, якщо мені стане хисту і наснаги.

«Королевою. Так, мушу пам’ятати — ця гарненька дівчинка тепер королева.» А вона і справді була гарненька: каштанові кучері, личко, схоже обрисами на серце, чарівна сором’язлива посмішка. Станом тоненька, але стегна добрі, помітила Кетлін. «Дітей народить без зайвого клопоту.»

Втрутилася пані Сивілла, не дозволивши дочці вимовити більше ані слова:

— Ми вшановані великою честю з’єднатися з домом Старк, пані моя, але також і втомлені дорогою. Ми подолали довгу путь за такий короткий час. Чи не можна нам піти до наших покоїв, щоб ви могли привітати сина?

— Так буде на краще. — Робб поцілував свою Джейну. — Наш добрий управитель знайде вам належні помешкання.

— А я відведу вас до нього, — миттю напросився пан Едмур Таллі.

— Дякую за ласку, — відповіла пані Сивілла.

— Чи мені теж піти? — запитав хлопчик Ролам. — Адже я ваш зброєносець.

Робб засміявся.

— Зараз, у цій палаті, Роламе, я не маю нагальної потреби у зброї чи обладунку.

— Ой…

— Його милість, Роламе, якось прожив без тебе на світі шістнадцять років, — мовив пан Райнальд, лицар мушель. — Сподіваймося, переживе і ще кілька годин.

Він схопив брата під руку і рішуче вивів з палати.

— Твоя дружина —