Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич

– Можемо поїхати в Етеляну відразу після сніданку, якщо хочеш, – сказав він, сідаючи за стіл.

– Згодна, – кивнула Ілма.

Вона не очікувала, що Даегар відправить її додому так швидко, але їй самій хотілося скоріше потрапити до своїх кімнат, щоб довершити те, що їй здавалося за необхідне довершити.  

– Я радий, що ти вже можеш ходити, – звернувся Даегар до Оевінга.

– Можу! І вдячний вам за допомогу та, взагалі, за все... Зілля, які мені дали, дуже сильне, хоча біль і слабкість усе ще не дозволяють мені діяти вільно...

– Такі рани лікувати непросто.

– Але чому? – запитала Ілма, – Хіба ти не вмієш лікувати дотиком руки?

– Одна справа – подряпина, а інша – смертельне поранення.  Ми могутні, але не всемогутні, і нехай рідко, але теж буваємо безпорадні перед неминучим, – зсунув плечима Даегар.

Оевінг придушив зітхання. Відчувши себе вранці трохи краще, він одразу ж вирушив на стайню і осідлав коня, в шаленій спробі наздогнати тих, хто вирушив на пошуки Оейде, але варто було йому сісти верхи і проскакати від двору по лісовій дорозі, як біль повернулася, і він ледь не втратив свідомість. Слуги, що підбігли, допомогли йому спішитися і дійти до будинку.

І тепер йому залишилось тільки чекати і вірити власним відчуттям. Але якщо всі його почуття оманливі, якщо він втратить сестру, то не тільки не зможе повернутися додому до батька, а й жити йому тоді буде ні до чого.

Він крадькома глянув на Ілму і раптом зловив себе на тому, що захоплюється її блідим, сповненим натхнення  обличчям, відблисками світлого волосся на скроні, тонкою голою рукою, яка розсіяно  погладжує відполіровану поверхню столу. Здається, він жодного разу в житті не бачив такої красивої дівчини.  І раптом Оевінг  уявив цю тонку руку на своєму плечі і миттєво відвернувся.

Але Ілма, крізь напівопущені вії зловила  той вкрадливий, зацікавлений погляд.

Вона й сама помітила, наскільки Оевінг гарний. Попри рану, він мав вигляд дуже сильного та впевненого у собі чоловіка. Він їй сподобався, і це почуття раптом викликало в душі дівчини глухе роздратування.

Щоб приховати незручність, вона взяла в руки чашку, зробила ковток вина, розведеного водою, і стиснула чашку пальцями.

Стиснула ледь-ледь, але раптом з-під пальців по чашці побігли вогняні тріщини.

Скрикнувши від страху, вона розтиснула пальці й впустила чашку на підлогу. Та стукнула й розкололася навпіл.

– Тобі недобре? – Даегар одразу ж підвівся з-за столу.

– Просто рука затремтіла, – відповіла дівчина.

Їй чомусь не захотілося зізнаватися в тому, що сталося.

Вона швидко нахилилася, приховуючи обличчя, що спалахнуло рум'янцем, і квапливо підняла уламки.  Вони були дуже гарячими.

Даегар наблизився. Ілма підхопилася і жбурнула уламки в камін, де тихенько тліло блідо-помаранчеве вугілля.

Даегар узяв її руки  і притиснув  до своїх грудей. Ілма почула, як б'ється його серце: швидко, збуджено.

– Пробач мені, – прошепотів він і, нахилившись, поцілував її в лоб.

– За що? – здивувалася Ілма, допитливо заглядаючи в його похмуро-зелені очі.

– Можливо, я зробив не все, що міг, щоб допомогти тобі, – промовив Даегар і знову поцілував її, цього разу в губи, потім почав цілувати тремтячи прохолодні долоні.

Оевінг трохи зсунув брови і піднявся. Йому захотілося піти звідси якнайшвидше, у його душі вирував такий буревій всіляких почуттів, що він боявся сказати або зробити щось неналежне гостю, який повинен бути вдячний хазяївам за порятунок свого життя.