Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

Зник у морі, як казала мама. Не пропав, розумієш? Просто зник у морі.

Вона наймалася на будь-яку працю, яка тільки траплялася, вечорами ходила на заняття, щоб отримати диплом про закінчення середньої школи, і самотужки виховувала мене. Вона ніколи не скаржилася і не дратувалася. Ані разу. Але я знав, що я — важка дитина.

Нарешті вона вийшла заміж за Гейба Ульяно, який був чудовим хлопцем хіба протягом перших тридцяти секунд нашого знайомства, а по тому повівся, як справжній покидьок. Коли я був малим, то прозвав його Смердюком Гейбом. І справді, від цього хлопа завжди смерділо, ніби від підгорілої піци з часником у спортивних штанях.

Обидва ми зробили мамине життя цілком нестерпним. Те, як Смердюк Гейб знущався з неї, або те, як ми з ним, м’яко кажучи, розумілися… коротше, моє повернення додому — найкращий приклад.

Я зайшов до квартири, сподіваючись, що мама вже повернулася з роботи. Замість цього я побачив у вітальні Смердюка Гейба, який грав у покер зі своїми приятелями. Телевізор гримів на всю хату. Чіпси й пивні бляшанки були розкидані по долівці.

Ледь глипнувши на мене, Гейб сказав, не виймаючи з рота сигари:

— Ну, ось ти й удома.

— А де мама?

— На роботі. Грошенята маєш?

І він завжди був такий. Ані тобі «З поверненням!», ані «Радий тебе бачити! Як життя!»

Гейб погладшав. Він скидався на моржа, вбраного в одяг із крамниці дешевих товарів. На голові мав три волосини, які охайно зачісував на лису голову, ніби це хоч якось її прикрашало.

Взагалі-то він працював менеджером у супермаркеті електроніки у Квінсі, але майже завжди сидів удома. Не розумію, як його досі звідти не витурили. Він регулярно отримував зарплатню, витрачаючи гроші на сигари, від яких мене нудило, і, звісно, на пиво. Пиво, пиво й пиво. Щоразу, як я приходив додому, він чекав, що я поповню його ігрові фонди.

Він називав це нашим «чоловічим секретом». Що в перекладі означало: якщо я розкажу мамі, то він мені влаштує добру прочуханку.

— Грошенят нема, — відповів я.

Але він відчував гроші, як мисливський пес, що дивно, оскільки його власний запах мусив перебивати решту інших.

— Від автобусної зупинки ти їхав на таксі, — заявив він. — Можливо, заплатив двадцятку. Отже, шість-сім баксів решти у тебе повинні були залишитись. Кожен, хто сподівається жити у цій хаті, має робити свій внесок. Я правильно говорю, Едді?

Едді, який заправляв багатоквартирним будинком, кинув на мене погляд, в якому промайнула симпатія.

— Та облиш ти, Гейбе, — сказав він. — Хлопець щойно приїхав.

— Я правильно кажу? — повторив Гейб.

Едді спохмурнів і втупився у миску з присоленими кренделиками. Решта двоє хлопців одночасно пукнули.

— Добре, — сказав я і, витягши з кишені зім’яті долари, кинув їх на стіл. — Сподіваюсь, ти їх програєш.

— Я тут дещо чув про тебе, розумнику, — гукнув він мені вслід. — Тож я на твоєму місці не став би копилити носа.

Я з усієї сили грюкнув дверима до своєї кімнати, яка насправді була не моєю. Поки я був у школі, Гейб влаштував тут свій «кабінет». У цьому «кабінеті» зберігалися хіба що його старі автомобільні журнали, натомість сам він обожнював поратися в моїх речах у коморі, ставити свої брудні черевики на моє підвіконня і робити все, щоб кімната просмерділа його мерзенним одеколоном, сигарами і прокислим пивом.

Я кинув валізу на ліжко. Дім, милий дім!

Запах Гейба був ледве не гіршим за кошмари про місіс Додз або клацання ножиць старої пані, коли вона перерізала нитку.

Але варто було мені подумати про це, як у мене знову затрусилися жижки. Я згадав, як запанікував Гровер, як він змусив мене пообіцяти, що я не виходитиму з дому без нього. Несподівано я закляк. Я раптом відчув, як хтось — або щось — стежить за мною просто зараз і, можливо, вже важко піднімається сходами, скрегочучи довгими, жахливими пазурями.

— Персі? — почув я мамин голос.

Вона відчинила двері спальні, й усі мої страхи миттю випарувались.

Мій настрій міг покращитися лише через те, що мама просто увійшла до кімнати. Очі її сяяли й змінювали колір залежно від освітлення. Посмішка зігрівала, як тепла ковдра холодної ночі. У маминому довгому каштановому волоссі з’явилося трохи сивини, але я ніколи не вважав її старою. Коли мама дивилася на мене, здавалося, що вона бачить у мені виключно добре. Я ніколи не чув, щоб вона гримала або дорікала кому-небудь, навіть Гейбові.

— Ох, Персі. — Вона міцно притисла мене до себе. — Просто не віриться. Як ти виріс від минулого Різдва!

Її червоно-біло-синя уніформа пахла найчудовішими речами на світі: шоколадом, лакрицею — усім, чим вона торгувала у кондитерській «Гранд централ». Вона принесла мені великий пакунок «безкоштовних зразків», як робила це завжди, повертаючись додому.

Ми сиділи разом на краєчку ліжка. Поки я ласував кисленькими пиріжками з брусницями, мама обіймала мене і куйовдила моє волосся й вимагала, щоб я розповів їй усе, про що не писав у листах. Вона ані словом не згадала, що мене вигнали. Утім, мою маму цікавило, чи з її хлопчиком усе гаразд.

Я сказав мамі, що вона мене задушить, що їй треба відпочити і всяке таке інше, але, чесно кажучи, я справді був дуже радий її бачити.

— Гей, Саллі, — гукнув Гейб з іншої кімнати, — як там щодо чого-небудь пожувати?

Я заскреготів зубами.

Моя мама — найчудовіша жінка у світі. Їй би вийти заміж за мільйонера, а не за такого покидька, як Гейб.

Для її ж добра я описав свої останні дні в Йєнсі у якнайбільш життєрадісних та оптимістичних тонах. Сказав, що не надто переймаюсь через виключення. Майже рік я був добрим учнем. Завів собі декілька нових друзів. Із латини став одним із перших. І, якщо чесно, то сварки та бійки були не такі вже й жахливі, як розповідає директор. Школа в Йєнсі мені подобалась. Правда. Рік у мене вийшов просто чудовий, так що я мало сам у це не повірив. Я ледь стримався від сліз, коли згадав про Гровера і містера Бранера. Навіть Ненсі Бобофіт раптом видалась не такою вже й поганою.

До тієї екскурсії до музею…

— Що? — спитала мама. Вона так вдивлялась у мене, ніби хотіла дізнатися одразу про всі мої секрети. — Тебе