Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

— Овва!

— Персі! — заволала мама.

— Все гаразд…

Я намагався прийти до тями. Я був живий. Авто насправді не вибухнуло. Ми просто з’їхали у кювет. Дверцята збоку водія заклинило в багнюці. Дах тріснув, як яєчна шкаралуща, і вода заливала кабіну.

Блискавка. Ось що це було. Нас викинуло зі шляху. Поруч зі мною на задньому сидінні лежало щось велике, нерухоме й безформне.

— Гровере!

Він важко сів на бік, кров струменіла з кутика його рота. Я поторсав його кошлате стегно, думаючи: «Ні! Навіть якщо мій найкращий друг — наполовину худоба зі стайні, я не хочу, щоб він помирав!»

Потім Гровер простогнав: «Їсти», і я зрозумів, що надія залишилась.

— Персі, — сказала мама, — ми повинні… — Раптом її голос урвався.

Я озирнувся. У спалаху блискавки крізь заляпане багнюкою заднє скло я побачив постать, що, накульгуючи, наближалась до нас узбіччям дороги. Побачивши її, я заціпенів від жаху. Це був силует кремезного хлопця, схожого на футбольного гравця. На голові мав щось на кшталт накинутої ковдри. Торс мускулястий, вкритий шерстю. Руки, підняті вгору, були схожі на роги.

Я важко ковтнув слину.

— Хто це?

— Персі, — сказала мама несподівано спокійним голосом, — забирайся геть з авто.

Потім вона кинулась до дверцят водія, які заліпило багнюкою. Я спробував відчинити свої. Те саме. У відчаї я подивися на отвір угорі. Крізь нього можна було вилізти, якби не його рвані краї, які димилися…

— Лізь у інші двері! — наказала мама. — Персі… ти мусиш тікати. Бачиш те велике дерево?

— Що?

У світлі чергової блискавки крізь отвір у даху нашого авто я побачив дерево, яке вона мала на увазі: велетенська сосна завбільшки з різдвяну ялинку в Білому домі, росла неподалік на пагорбі.

— Це фермерська межа, — сказала мама. — Видерись на пагорб і внизу, в долині, побачиш великий будинок. Біжи до нього, не озираючись. Гукай щосили на допомогу. Не зупиняйся, поки не добіжиш до дверей.

— Мамо, ти теж підеш зі мною!

Обличчя у неї було бліде, очі — сумні, як зазвичай бувало, коли вона дивилася на океан.

— Ні! — вигукнув я. — Ти підеш зі мною. Допоможи мені витягти Гровера.

— Дайте мені їсти! — простогнав Гровер трохи голосніше.

Чолов’яга з ковдрою на голові наближався до нас, рикаючи й пофоркуючи. Зблизька я побачив, що він не може тримати ковдру на голові, тому що його руки — сильні, м’язисті ручиська — теліпалися збоку. І ніякої ковдри не було. Якщо, звичайно, вважати цю масивну кошлату довбешку, явно завелику як для голови… — його головою. А кінці того, що нагадувало роги…

— Ми йому не потрібні, — пояснила мені мати. — Йому потрібен ти. Крім того, я не можу переходити межу.

— Але…

— Нема коли, Персі. Йди. Будь ласка.

Несподівано я просто оскаженів від злості на свою матір, на козла Гровера, на рогату потвору, — вона була схожа на бика, так, саме на бика, — яка, хитаючись, повільно й цілеспрямовано наближалася до нас.

Я переліз через Гровера і, розкривши дверцята, опинився під дощем.

— Ми підемо разом. Давай, мамо.

— Я ж тобі сказала…

— Мамо! Я тебе не залишу. Краще допоможи мені з Гровером.

Я не став чекати, що вона відповість. Я виліз збоку і витягнув Гровера. Він виявився на диво легким, хоч я не зміг би віднести його надто далеко без маминої допомоги.

Ми взяли Гровера попід руки й, спотикаючись, стали видиратися пагорбом угору в мокрій траві, що сягала нам до пояса.

Озирнувшись, я нарешті роздивився монстра. Він був сім футів заввишки, з руками й ногами ніби з обкладинки журналу для культуристів — рельєфні біцепси, трицепси та всякі інші «цепси» випинались із-під обплетеної жилами шкіри.

Одягу на ньому не було зовсім, крім сліпучо-білих підштанків, що виглядали б кумедно, якби верхня частина його тулуба не виглядала так застрашливо. Жорстке темне волосся росло просто від пупка аж до плечей. Його шия являла собою нагромадження м’язів, вкритих шерстю, і завершувалась величезною головою з мордою завтовшки з мою руку. У шмаркатих ніздрях виблискувало мідне кільце, чорні очі горіли люттю, а чорно-білі роги були такі гострющі, що жодним точилом такі не нагостриш.

Я швидко впізнав цього монстра. Він був героєм однієї з найперших історій, які розповідав нам містер Бранер. Але ж не міг він бути справжнім!

Дощ заливав мені очі, тож доводилося постійно змигувати.

— Це…

— Син Пасіфаї, — сказала мати. — Шкода, що я не знала, як їм кортить вбити тебе.

— Але ж це Мін…

— Не називай його імені, — попередила мама. — Імена також мають силу.

Сосна досі була ще дуже далеко — щонайменше близько ста ярдів угору пагорбом.

Я знову кинув погляд назад.

Людинобик схилився над нашим авто, зазираючи у вікна, — точніше, не зазираючи, оскільки він здебільшого сопів та принюхувався. Я не зовсім розумів, що його так бентежить, адже ми були в якихось п’ятдесяти футах від нього.

— Дайте поїсти, — простогнав Гровер.

— Т-с-с-с, — засичав я. — Мама, що він робить? Він що, не бачить нас?

— Зір і слух у нього нікудишні, — озвалась мати. — Він іде на запах. Але скоро второпає, де ми.

Неначе натрапивши на слід, людинобик зненацька люто заревів. Він підхопив «камаро» за розбитий дах, здійняв над головою і жбурнув на дорогу. Врізавшись у землю, авто проїхало ще з півмилі, розбризкуючи довкола багнюку, перш ніж зупинитися. Бензобак вибухнув.

«Ані подряпини», — згадав я Гейбові слова.

Овва!

— Персі, — сказала мама, — щойно він нас побачить, одразу ж накинеться. Зачекай до останнього, а потім біжи, стрибаючи в усі боки. Він не може змінювати напрямок, коли кидається на жертву. Зрозумів?

— Звідки ти все це знаєш?

— Я вже давно переймалась тим, що вони можуть напасти на тебе. Мені слід було цього очікувати. Я була егоїстичною, весь час тримаючи тебе біля себе.

— Тримала мене біля себе? Але ж…

Залунало чергове ревіння людинобика, і чудовисько, голосно тупаючи, кинулося пагорбом угору.

Він почув нас.

Сосна вже була лише в кількох ярдах, але пагорб ставав усе крутішим і слизькішим, а Гровер аж ніяк не легшав.

Людинобик стрімко наближався. Ще мить — і він наздожене нас.

Мама вже, певно, втрачала сили, але вона продовжувала підтримувати Гровера за плече.

— Давай, Персі! В усі боки! Пам’ятай, що я сказала.

Мені не хотілося вистрибувати в різні боки, але, здається, вона була права, і це наш єдиний шанс. Я кинувся ліворуч, обернувся й побачив, що монстр наздоганяє мене. Його чорні очі