Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан

Я спробував зберігати спокій. Шкільний вихователь тисячу разів повторював мені: «Полічи до десяти і спробуй утримати себе в руках». Але щось на мене найшло, я просто збожеволів. У вухах ніби рев припливу залунав.

Не пригадую, чи я хоч пальцем її торкнувся, але за мить Ненсі вже сиділа по пояс у фонтані й горлала:

— Це Персі мене штовхнув!

Місіс Додз миттєво виникла перед нами.

Учні шепотілися:

— Ти бачив?…

— …її ніби хтось затяг у воду…

Я не розумів, про що вони кажуть. Одне було ясно — я знову влип.

Переконавшись, що з бідною маленькою Ненсі все гаразд, і пообіцявши придбати їй нову сорочку в сувенірному відділі, і все таке інше, місіс Додз повернулася до мене. Вона мала щасливий вигляд, ніби я, нарешті, зробив те, чого вона чекала від мене весь семестр.

— Отже, дорогенький…

— Знаю, — визвірився я. — Тепер цілий місяць доведеться скніти над вашими дурнуватими задачками.

Ох, краще б я цього не казав!

— Ходімо зі мною, — звеліла місіс Додз.

— Чекайте! — раптом вискнув Гровер. — Це я! Я штовхнув її!

Я приголомшено втупився в нього. Просто не вірилось, що він намагається мене вигородити! Гровер до смерті боявся місіс Додз.

Вона кинула на мого друга такий нищівний погляд, що борідка його затремтіла.

— Я так не думаю, містере Ундервуд, — заявила вона.

— Але ж…

— Ви… залишитесь… тут!

Гровер у розпачі глянув на мене.

— Усе гаразд, друже, — озвався я. — Дякую за спробу.

— Дорогенький, — гавкнула мені місіс Додз, — ти чув мене?

Ненсі Бобофіт задоволено усміхнулась.

Я подарував їй свій фірмовий погляд «тепер-ти-небіжчиця». Потім обернувся до місіс Додз, але її поруч вже не було. Вона стояла біля входу до музею, на самому вершечку сходів, і жестами кликала мене до себе.

Як їй вдалося так швидко підвестися?

Мені частенько доводилося переживати щось подібне, коли я ніби засинав, а вже за мить, немов із таємничого калейдоскопу Всесвіту випав шматочок, і тепер мені залишається лише витріщатися на порожнє місце. Шкільний вихователь казав, що це частина мого діагнозу — порушення уваги за надмірної активності. Мій мозок неправильно тлумачив явища.

Я був не надто упевнений у цьому.

Але пішов за місіс Додз.

Дійшовши до середини сходів, я озирнувся на Гровера. Він пополотнів, переводячи погляд з мене на містера Бранера, ніби хотів, щоб той звернув увагу на те, що відбувається, але містер Бранер був вельми захоплений своїм романом.

Я знову поглянув нагору. І знову місіс Додз зникла. Тепер вона була вже всередині музею, у дальньому кінці вестибюлю.

«Добре, — подумав я. — Мабуть, вона хоче, щоб я придбав нову сорочку для Ненсі в сувенірному відділі».

Утім, план її полягав явно не в цьому.

Я подався за вчителькою вглиб музею. Врешті-решт я наздогнав її, ми знову опинилися в грецько-римському відділі.

Крім нас, у галереї нікого не було.

Місіс Додз, схрестивши руки, стояла перед великим мармуровим фризом, на якому були зображені грецькі боги, і видавала дивний горловий звук… схожий на гарчання.

Тут було через що занервувати. Дивна це річ — перебувати поруч з учителем, особливо з місіс Додз. Було щось таке незвичайне в її погляді, спрямованому на фриз, ніби вона хотіла стерти його на порох…

— У нас через тебе проблеми, дорогенький, — мовила вона.

Я спробував здаватися чемним і відповів:

— Так, мем.

Вона підсмикнула манжети на своїй шкіряній куртці.

— Чи ти справді гадаєш, що тобі це так минеться?

Місіс Додз дивилася на мене вже навіть не як божевільна. Вона була просто уособленням ненависті.

«Вона ж вчителька, — майнуло у моїй голові. — Навряд чи вона наважиться мене вдарити».

— Я… я намагатимусь, мем… — пробурмотів я.

Будівля здригнулася від удару грому.

— Ми не дурні, Персі Джексон, — мовила місіс Додз. — Знайти тебе було справою часу. Зізнайся, і тобі не доведеться дуже страждати.

Я й гадки не мав, про що йшлося.

Єдине, що спало мені на думку, — вчителі знайшли сховок із солодощами, якими я приторговував у гуртожитку. А може, вони здогадалися, що я скачав твір за «Томом Сойером» з Інтернету, навіть не читаючи книжки, і тепер збираються анулювати мою оцінку? Або, ще гірше, намагатимуться змусити мене прочитати книжку.

— Отже, — наполегливо вирекла місіс Додз.

— Мем, я не…

— Твій час минув, — просичала вона.

І тут сталося неймовірне. Її очі спалахнули, як жарини. Пальці витяглись, і на них з’явилися кігті. Куртка перетворилася на довгі шкірясті крила. Вона перестала бути людиною, ставши старою, зморшкуватою фурією з крилами, як у кажана, пазурами, пащекою, з якої стирчали жовті ікла… і вона явно зібралася роздерти мене на шмаття.

Містер Бранер, який за мить до того сидів ззовні перед музеєм, вкотився на своєму кріслі у двері галереї, затиснувши в пальцях кулькову ручку.

— Гей, Персі! — гукнув він і підкинув її вгору.

Місіс Додз кинулася на мене.

Пронизливо скрикнувши, я відскочив убік і відчув, як пазурі розсікли повітря поруч із моїм вухом. Я підхопив на льоту кулькову ручку, яка, опинившись у моїй долоні, перестала бути ручкою. Тепер це був меч — бронзовий меч містера Бранера, яким він завжди озброювався у дні турнірів.

Місіс Додз обернулася до мене, свердлячи убивчим поглядом.

Ноги у мене стали немов ватяні. Руки так жахливо трусилися, що я ледь не впустив меча.

— Помри, дорогенький! — хрипло загарчала місіс Додз і кинулася просто на мене.

Я здригнувся від неймовірного жаху. І зробив те, що мусив: випад мечем.

Металеве лезо проштрикнуло плече фурії, пройшовши крізь її тіло, як ніж крізь масло.

Місіс Додз розлетілася, як пісковий замок, у потужному струмені повітря. Вона розсипалася на порох і ніби випарувалася на місці, залишивши після себе лише запах сірки, передсмертний виск і моторошне відчуття того, що два її палаючі червоні ока все ще стежать за мною.

Я залишився наодинці.

Із кульковою ручкою, затиснутою в кулаці.

Містер Бранер кудись подівся. У галереї не було нікого, крім мене.

Мої руки все ще тремтіли. Мабуть, до мого ланчу підмішали мухоморів… або від чого там бувають галюцинації?

Я вийшов із музею.

Розпочався дощ.

Гровер сидів біля фонтану, розкривши, як намет, мапу музею над головою. Ненсі Бобофіт стояла на тому самому місці, змокнувши до нитки після купання у фонтані, і скаржилася своїм подружкам-виродкам.

— Сподіваюсь, місіс Кер дала тобі прочухана, — сказала вона, побачивши мене.

— Хто? — перепитав я.

— Наша вчителька, бовдуре!