Персі Джексон та Викрадач Блискавок - Рік Ріордан
Я застиг, наче укопаний, витріщившись на Гровера. Я не вірив власним очам!
— O Zeu kai alloi theoi! — загукав він. — Воно просто за мною! Ти не розповів їй?
Я був надто вражений, щоб звернути увагу на те, як він вилаявся давньогрецькою, а я йогочудово зрозумів. І надто спантеличений, щоб замислитись над тим, як Гровер самотужки дістався сюди серед ночі. І все це через те, що на Гровері не було штанів, а замість ніг у нього були… замість ніг у нього були…
Мама суворо подивилася на мене і вирекла таким тоном, який я чув від неї вперше:
— Персі! Кажи мені негайно!
Я, затинаючись, став щось плести про старушенцій за фруктовою яткою і місіс Додз, а мама втупилась у мене, і лице її у спалахах блискавок було мертвотно-блідим.
Схопивши торбинку, вона кинула мені мій дощовик і наказала:
— В авто. Обидва. Негайно!
Гровер побіг до «камаро», але сказати «побіг» було б не зовсім точно. Він навіть не біг підтюпцем, а скакав підтюпцем, трусячи кошлатими стегнами, і раптом історія про негаразди з його м’язами набула для мене зовсім інакшого сенсу. Я зрозумів, як він міг мчати з такою швидкістю, і при цьому шкутильгати при ходьбі.
Тому що він мав не ступні, а роздвоєні копита.
Глава четверта
МАМА ВЧИТЬ МЕНЕ БОЮ БИКIВ
Ми мчали крізь ніч темними путівцями. Вітер шмагав «камаро» з усіх боків. Дощ суцільними патьоками стікав лобовим склом. Не розумію, як мама могла щось бачити, але вона щосили тиснула на газ.
Щоразу, як спалахувала блискавка, я дивився на Гровера, який притулився біля мене на задньому сидінні, і не міг второпати: чи то я з’їхав із глузду, а чи він вбрався в якісь чудернацькі кошлаті штани? Але ні, запах був точно такий, як тоді у дитячому садку, коли нас водили на екскурсію до зоопарку: смерділо ланоліном, як від худоби. Запах стайні.
— Отже, ти і мама… знайомі? — спромігся запитати я.
Гровер зиркнув у дзеркальце заднього огляду, хоча машин позаду не було.
— Ну, не те щоб знайомі, — озвався він, — я маю на увазі, що ми ніколи не бачились. Але вона знала, що я тебе доглядаю.
— Доглядаєш мене?
— На кшталт доглядача, так. Щоб переконатися, чи з тобою все гаразд. Але я був твоїм другом, і не прикидався, — поквапився додати він. — Адже я таки твій друг.
— Гм… а хто ти насправді?
— Наразі це неважливо.
— Неважливо? Те що мій друг наполовину виявився віслюком?
Гровер видав різкий гортанний звук, що нагадував іржання.
Я чув як він іржав і раніше, але завжди вважав це за нервовий сміх. Натомість зараз я зрозумів, що це, швидше, роздратоване мукання.
— Козел! — вигукнув він.
— Що?
— Нижня частина тіла у мене козлина.
— Ти щойно сказав, що це неважливо.
— Ме-е-е! Існують сатири, які забили б тебе копитами за таку образу!
— Отакої! Ану стривай! Кажеш, сатири? Ти ніби як… з міфів містера Бранера?
— А ті старі пані за фруктовою яткою — теж міф, Персі? І місіс Додз — міф?
— Отже, ти вважаєш, що місіс Додз насправді була?
— Звичайно.
— Тоді чому?…
— Чим менше ти будеш знати, тим менше монстрів накличеш на свою голову, — сказав Гровер так, ніби це було цілком очевидно. — Ми накинули полуду на людей, себто туман. Сподівались, що ти вважатимеш це галюцинацією. Але все марно. Ти став розуміти, хто ти насправді.
— Хто я… стривай-но хвилинку, що ти маєш на увазі?
Дивне ревіння знову пролунало позаду нас, я вже чув його сьогодні, але цього разу ревіло значно ближче. Хай там хто за нами гнався, але він так само мчав слідом.
— Персі, — втрутилась мама, — надто багато треба пояснити, а часу обмаль. Ми повинні відвезти тебе у безпечне місце.
— Безпечне? Але від кого й від чого? Хто за мною женеться?
— Нічого особливого, — озвався Гровер, явно ображений моїм закидом щодо віслюка. — Всього лише володар мертвих і кілька його кровожерливих улюбленців.
— Гровере!
— Вибачте, місіс Джексон. Але чи не могли б ви їхати трохи швидше?
Я щосили намагався збагнути все, що відбувається довкола, але мені це не вдавалося. Відтак, я розумів, що це не сон. З уявою у мене було явно складніше, аніж в інших. Тому мені ніколи не могла навіть наснитися подібна чудасія.
Мама різко повернула ліворуч. Ми виїхали на більш вузьку дорогу й помчали повз затемнені фермерські будинки, лісисті пагорби й написи «Чужу полуницю не чіпати», почеплені на загорожах.
— Куди ми їдемо? — спитав я.
— До літнього табору, про який я тобі казала. — Мамин голос звучав напружено, заради мене вона щосили намагалася приховати свій страх. — Туди, куди тебе хотів відправити батько.
— Себто туди, куди ти не хотіла мене відпускати.
— Прошу тебе, любий, — благально мовила мама. — Це дуже серйозно, як ти не розумієш? Ти в небезпеці.
— Через те, що якісь старі пані перерізали нитку?
— Це були не старі пані, — сказав Гровер. — Це були богині Долі. Чи розумієш ти, що це означає… себто те, що вони з’явилися перед тобою? Вони роблять це, коли ти… коли хто-небудь невдовзі помре.
— Овва! Ти сказав «ти».
— Ні. Я сказав «хто-небудь».
— Але мав на увазі мене.
— Я мав на увазі тебе, як щось узагальнене.
Не тебе особисто, зрозуміло.
— Хлоп’ята! — урвала нас мама.
Вона різко закрутила кермо праворуч, і я на мить побачив постать того, від кого вона щойно вивернулась, — темний силует, що майорів на вітру, який потім ніби знесло штормом.
— Що це було? — гукнув я.
— Ми вже майже на місці, — озвалася мама, не звертаючи уваги на моє запитання. — Ще милю. Ну, будь ласка, будь ласка, будь ласка…
Я не знав, де саме було це «місце», але оскільки я лежав, завалившись, на задньому сидінні, мені дуже хотілося, щоб ми хоч кудись нарешті приїхали…
Назовні були лише злива й пітьма — пустельна заміська місцевість, яку зазвичай минаєш, їдучи на край Лонг-Айленду. Я подумав про місіс Додз і про те, як вона обернулась на чудовисько з гострими іклами й шкіряними крилами. Жижки у мене знову затрусилися. Вона справді була не людиною! Вона хотіла вбити мене!
Потім я згадав про містера Бранера… і про меч, який він мені кинув. Перш ніж я встиг спитати про це Гровера, волосся у мене на голові стало сторч. Раптом щось спалахнуло, пролунав жахливий гуркіт, і наше авто вибухнуло.
Пригадую відчуття невагомості, коли мене ніби стиснуло, обпалило й обдало водою зі шлангу одночасно.