Примхлива мрія - Agrafena
– Відпустіть мене негайно, – тихо, але не менш сердито прошипіла я. – Я не давала дозволу мене лапати.
Його пальці розтиснулися, відпускаючи мене. Я, не відводячи від нього погляду, демонстративно розгладила зім'яту тканину і продовжила:
– До речі, зараз я бачу тільки одного неврівноваженого перевертня, і це зовсім не Догер.
Мій співрозмовник відступив на кілька кроків назад, уважно оглядаючи мене, як комаху на шпильці.
– Не заздрю я Нарідісу, – роздратовано кинув Зейлі. – Боюся, що він ще з тобою наплачеться.
– Та він сам собі не заздрить, – заспокоїла я його. Якщо альфа хотів мене цим образити, то нічого в нього не вийшло. – Нема чого його жаліти. Бачив, що вибирав, тепер нехай сам розбирається. Без доброзичливців, – уточнила я, нахабно змірявши Верховного поглядом, який не залишав сумнівів у тому, кого я маю на увазі.
Очі мого співрозмовника хижо звузилися:
– Шкода, що я не можу відправити тебе прямо зараз. Знадобиться не менше півгодини, щоб переналаштувати портал у твій світ, а мені треба займатися Догером. Тож стій тут і не рипайся, зрозуміло?
– У якому сенсі "займатися"? – запитала я зухвало. – І чому мені не можна входити?
– Бо це видовище не з приємних, – зиркнув він з-під насуплених брів. – Тому стій тут.
– Це не по-людськи, – прошепотіла я, – навіщо впливати на його здатність рухатися, якщо можна просто дати снодійне?
– Не по-людськи? – повторив він гірко. – Ми й не люди, чи знаєш. У нас свої методи розв'язання проблем. А снодійне Догеру давати не можна. Він має чітко розуміти, що відбувається, навіть якщо не зможе рухатись. Якщо затуманювати свідомість оскаженілого вовка сонним зіллям, він, швидше за все, вже не обернеться людиною. Хоча не факт, що взагалі зможе. Можливо, звірина сутність стане для нього єдиною.
– Боже! – я притиснула долоні до губ, з жахом дивлячись на головного альфу. – Навіть коли його жінку повернуть, він може так і лишитися вовком?
– На жаль, так, – похмуро підтвердив він.
– А заспокійливе?
– Це має бути його особисте рішення, інакше результат буде таким же. А зараз він просто не здатен щось вирішувати.
– Тоді, тим більше не можна його знерухомлювати, – я інстинктивно схопила Зейлі за рукав, намагаючись донести свою думку. – Треба якось відвернути його увагу, – Верховний рішуче похитав головою. – Поговорити з ним, – я не здавалася. – Ви не пробували запросити психолога?
– Кого запросити? – у погляді Зейлі було таке здивування, ніби я запропонувала покликати надувача повітряних кульок.
– Ну, – я розгублено кліпала очима, – психолога. Це спеціаліст, який допомагає людям знайти душевну рівновагу через розмови.
– Зараз, – твердо сказав господар будинку, – звір повністю контролює свідомість Догера. Він не зможе стати людиною, доки не побачить свою другу половинку. То про які розмови може йти мова?
– Але ж можна хоча б спробувати? Як ви не розумієте, що йому зараз конче необхідно, щоб хтось був поруч, підтримав у горі, а не просто знерухомлював його.
– Я тут вирішую, що треба робити. Я відповідаю за весь клан і роблю те, що вважаю за необхідне.
– Це неправильно, – я не погоджувалась, – обов'язок керівника не в тому, щоб відповідати за весь клан, а в тому, щоб піклуватися про кожного члена окремо.
Оце нагородила! Сама собі дивуюсь. Потерла скроні, відступила до стіни і притулилася до неї плечем. Подивилася на кам’яне обличчя Верховного і впевнилася, що він не згоден.
– Зейлі, послухайте...
– Чому ти кажеш мені "Ви"? – раптом перебив він мене. – Я тут один.
– Тому що правила гарного тону передбачають звертатися до старших осіб на "Ви", – продекламувала я.
– І цими ж правилами передбачено називати цю особу "Сам дурень"?
– Ні, – заперечила я, усміхнувшись, – це зовсім інші правила, і вони застосовуються у відповідь на образу типу "щеня нерозумне". Ну то як?
– Що як?
– Я поговорю з Догером?
– Ні.
– Чому? — сердито піджала губи.
– Я не дозволяю, — отримала незворушну відповідь.
– Це... – навіть не знайшла відразу відповідного визначення.
– Ти сама вгамуєшся, чи мені застосувати силу?
Я недовірливо хмикнула. Не буде ж він справді зі мною битися!?
– Я можу не чекати, поки тобі виповниться двадцять, і зараз закликати твою вовчицю, і тоді ти зігнешся до землі переді мною, якщо тільки я цього захочу.
Мамочки! Це він що, лякає мене чи справді може таке провернути? Не вдаючись в подробиці, вирішила, що найкращий захист — це напад, тож твердо попередила місцевого тирана:
– А я скажу Павлові, що ти до мене чіплявся, – від злості я навіть забула про всі правила етикету. – Як довго він залишатиметься одним із твоїх найкращих патрульних після цього?
Зарозуміла усмішка зникла з обличчя альфи:
– Він не повірить. Перевертень, який знайшов свою пару, не потребує інших жінок.
– А раптом ти – виняток? – не здавалася я. – Ти ж пам'ятаєш, як дивився на мої груди? – Я розкрила піджак, доторкнулася до грудей, високо піднятих за допомогою підтримуючого бюстгальтера і легенько погладила, – потім на живіт... – Моя рука провокаційно ковзнула нижче, і ошелешений погляд перевертня простежив за нею.
Господи! Я геть здуріла! Що це зі мною робиться? Що я витворяю? Ніколи в житті не дозволяла собі такої поведінки зі сторонніми. Мовби біс у мене вселився останнім часом.
– Це неправда, – прошипів Верховний.
– Як це неправда? – обурилася я. – Ти куди зараз дивишся?
Зейлі відірвав погляд від мого тіла і підняв голову. Його обличчя раптом набуло милого зелененького відтінку, і він простогнав:
– Кохана, це не те, що ти подумала.
Я швидко обернулася і побачила дівчину, на вигляд років сімнадцяти, що стояла в іншому кінці коридору.
Такої красуні я ніколи не бачила. Розкішне світло-русяве волосся густою хвилею спадає майже до пояса, обрамляючи тонке, аристократичне обличчя з високими вилицями. Сірі, як грозове небо, очі, прикрашені довгими чорними віями, уважно спостерігали за нами.