Примхлива мрія - Agrafena

Я трохи примружила очі, намагаючись зрозуміти ситуацію. Коли чоловіки розвернулися в наш бік і підняли загадковий предмет, направляючись в тому ж напрямку, що й ми, я нарешті зрозуміла – це була велика клітка!

І в ній, як я вже чітко бачила, бо ті похмурі носії підійшли вже досить близько, лежав величезний вовк. Він був брудно-сірого кольору, хоча щось мені підказувало, що раніше його хутро було білосніжним, як у Павла та Зейлі.

На його вишкіреній морді танули шматочки кривавої піни. Потужні передні лапи були в плямах крові. Скляні очі бездумно дивилися прямо перед собою.

– Боже мій! – вирвалося в мене, – він мертвий?

Тиша. Лише важкі кроки носіїв у відповідь. Чоловіки лиш глянули в наш бік, мовчки пройшли повз нас і попрямували зі своєю страшною ношею до ґанку будинку.

– Аполлінарію, – я швидко вирвалася з захоплення і повернулася до чоловіка обличчям, – хто це?

– Ти ж сама бачиш – вовк, – з гіркотою в голосі відповів він.

– Просто вовк, чи такий, як ти? – уточнила я.

– Такий, як ми, – поправив він, відводячи погляд.

– Пашо, – я доторкнулася пальцями до його руки, – він має відношення до того, що тебе сьогодні викликали? Тільки, будь ласка, не бреши мені. Годі вже приховувати все від мене. Інакше нічого у нас не вийде. Я більше не терпітиму секрети і недомовки.

– Віка, послухай... – поморщився він.

– Ні, це ти послухай, будь ласка, – перебила я його, спостерігаючи, як клітку з нерухомою твариною підійямають сходами і заносять усередину будинку. – Я не вимагаю, щоб ти видавав якісь таємниці, але й тримати мене в невіданні як тупу блондинку теж не дозволю.

– Це Догер, – співрозмовник нарешті глянув мені в очі, – мій друг і напарник. Ми два роки разом служили на Торі П'ятій, невеликій планеті в системі Варімора. Жителі цього світу досить агресивні та войовничі. Я не можу сказати, навіщо нас туди посилали, – твердо сказав він..

– Я і не прошу цього, – тихо сказала я, – не можеш, не треба. Розкажи хоча б те, що можна, не розкриваючи ваших таємниць.

– Наші шляхи розійшлися, – Павло потер собі лоба, ніби в нього раптом заболіла голова, – коли я був направлений у твій світ, де вже були мої батьки, а Догер переправив до себе свою дружину.

– І!? – нетерпляче перебила я його.

– Наю викрали, – з болем промовив він, вдивляючись у моє обличчя. – А одна з особливостей нашої психіки – це потреба знати, що твоїй половинці нічого не загрожує.

– А якщо раптом вона опиняється в небезпеці, то... – почала я, вже точно знаючи, що почую далі.

– Тоді, – продовжив він, – наш звір вимагає врятувати її. Негайно і за будь-яку ціну. Змітаючи на шляху всі перешкоди, будь то вороги, або друзі.

– О! – Здивовано дивилася я на Пашку. – То Догера... вбили, бо він когось покалічив?

– Ні! – обурено вигукнув він. – Ніхто його не вбивав, просто Зейлі знерухомив його, щоб він не нашкодив сам собі.

– Так він же в крові, – нічого не розуміла я, – якщо його ніхто не чіпав, чому він...? – І тут я здогадалася сама, чому паща і лапи у Догера закривавлені: – Він намагався вирватися з ув'язнення?

Пашка лише кивнув, підтверджуючи мій здогад.

– Якого…? – далі почалася така хитромудра фраза, яку у нас на телебаченні позначають звуками "пі-пі-пі". Лише тепер ми помітили господаря будинку, власною величною персоною, що виплив із будівлі з вежами. – Нарідіс! Ти ж сказав, що все гаразд! Тоді чому твоя жінка тут?

Від начальницького крику я аж здригнулася.

– Все гаразд і є, моя дружина почекає у своєму світі, поки я повернуся. Тут вона цілком може потрапити в якусь неприємність.

– Це правда, дівчинко? – Пронизливий погляд Верховного перемістився на мене.

– Правда, – пробурмотіла я у відповідь. Не дуже зручно визнавати себе безпорадною перед сторонніми. – У вас тут не знаєш, чого й боятися. Комарі і то здорові, як крокодили. Один мене мало не загриз учора.

Обличчя Верховного трохи витяглося, і він знову глянув на Пашку з таким виразом, що без слів було зрозуміло – він подумав щось на кшталт: «Що вона городить? Зовсім з'їхала з глузду, чи що?», ну чи щось про щеня нерозумне.

– Не повіриш, – посміхнувся мій чоловік, – на неї справді комар напав.

– Гаразд, – припинив дискусію Зейлі. – Ходімо в дім. Часу в нас немає. Спочатку відправимо групу, – він кинув швидкий погляд на Пашку, чекаючи заперечень, – це зараз важливіше, а потім я відішлю твою пару.

Павло у відповідь лише кивнув. Сперечатися і заперечувати в цей момент було просто безглуздо.

Зейлі майже бігом попрямував до будинку, а ми не поспішаючи пішли за ним.

– Павле, – прошепотіла я тихенько, коли Верховний відійшов на достатню відстань, щоб не чути нас, – а як ваша психіка реагує, якщо ваша пара сама вас покидає?

– Поговорімо про це пізніше, – так само тихо відповів Павло, обнявши мене за плечі і притискаючи до себе міцніше.

– Зараз, – наполягала я, – скажи мені, ти теж можеш перетворитися на... коротше, якщо я тебе кину, ти можеш стати таким, як той хлопець? А що буде, якщо ти надумаєш мене ревнувати? Мені треба починати боятися тебе прямо зараз?

– Що за дурниці? – хлопець виглядав вкрай враженим. Від його вигуку навіть Зейлі, що саме проходив у двері будинку, обернувся. – Я ніколи, ти чуєш, кохана, ніколи не зможу завдати тобі шкоди, навіть якщо зовсім збожеволію! Щодо першого питання, то ні, сподіваюся таким, як зараз Догер, я не стану. 

– Але...? – Не заспокоїлася я відповіддю. – Таким не станеш, а яким?

– Ось же вперта, – пробурмотів Пашка, прискорюючи крок і змушуючи мене рухатись швидше, – якщо звір не знає, де його пара, не впевнений, що вона чекає на нього вдома, не відчуває взаємності, він починає турбуватися і метатися. Якщо з часом нічого не змінюється, він починає злитися.

– А власник цього звіра стає агресивним і робить дурниці, на кшталт виклику друзів на поєдинок.