Примхлива мрія - Agrafena

– Щось таке, – неохоче підтвердив Пашка.

– Зрозуміло, – тільки й сказала я.

Ми мовчки піднялися сходами на ґанок і, минаючи невеликий коридор, увійшли до просторого холу.

Я роззирнулася і ледь не втратила дар мови. Перше враження – я потрапила до музею чи церкви. Високі стелі величезного залу прикрашені мереживною ліпниною та візерунковим розписом. На стінах чималі картини в майстерно вирізаних рамах з якогось рожево-жовтого матеріалу. Люди та звірі на полотнах здавалися живими. По периметру зали біля стін – широкі лави, вкриті блискучою коричневою фарбою. Можливо, це такий у них зал засідань?

Цю пишність осяяли три люстри, що розкидали різноколірні відблиски своїми гранями на підвісках, які ледь помітно погойдувалися, ніби від легкого протягу.

Біля дальньої стіни, перевертні напівголосно щось обговорювали між собою.

Наші кроки відлунювали в приміщенні, привертаючи увагу всіх чоловіків. Вони обернулися в наш бік. Тут було більше народу, ніж ми бачили на вході. П'ятнадцять чоловіків, крім Зейлі, всі – молоді, міцні, високі. Одягнені майже однаково, у костюми, що віддалено нагадують кімоно для занять карате. Павло теж убрався в такий же цього дня.

Більшість з них світлошкірі та світловолосі: від блондинів до світло-русявих. Лише двоє мали каштанове волосся. Де, цікаво, вони знаходять таких? Я ніколи не бачила стільки красенів одночасно.

Ще один учасник мізансцени перебував у замкненій клітці, з видимим зусиллям намагаючись підняти кудлату голову. Він вже більш осмислено переводив погляд з одного члена команди порятунку на іншого. Чи усвідомлював він повною мірою, що зараз відбувається, чи ні? Чи розумів, що ці перевертні підуть шукати його дружину, а він залишиться тут зовсім один?

Таку картинку вдалося знайти, щоб представити тут Догера.