Буря Мечів - Джордж Мартін

Та не встигла вона запитати про це у Роба, як її оточив гурт доброзичливців. Леді Мормонт, узявши її за руку, мовила:

— Міледі, якби Серсі Ланістер утримувала двох моїх дочок, я б учинила так само.

Великий Джон, наплювавши на пристойність, стиснув її за плечі величезними волохатими руками й відірвав од землі.

— Ваше вовченя пошматувало Царевбивцю одного разу, тож, як треба буде, зробить це і вдруге.

Галбарт Гловер і лорд Джейсон говорили холодніше, а Джонос Бракен — узагалі крижаним тоном, та принаймні слова їхні звучали ввічливо. Останнім підійшов до неї брат.

— Я теж молюся за дівчат, Кет. Сподіваюся, ти не маєш у цьому сумнівів.

— Звісно, ні,— поцілувала вона його.— І люблю тебе за це.

Коли всі слова були сказані, велика зала Річкорину спорожніла, якщо не рахувати Роба, трьох Таллі й шістьох незнайомців, щодо яких Кетлін не була певна. Вона з цікавістю роздивлялася їх.

— Міледі, панове, ви — новачки на боці мого сина?

— Новачки,— озвався юний лицар — той, що з черепашками,— але незламні у своїй мужності та тверді у своїй відданості, і сподіваємося це вам довести, міледі.

Роб мав ніяковий вигляд.

— Мамо,— сказав він,— дозволь представити тобі леді Сибель, дружину лорда Гавена Вестерлінга зі Стрімчака...— (Старша жінка вийшла наперед з урочистим виразом обличчя).— Її чоловіка ми серед інших захопили в полон у Лопотючому лісі.

«Атож, Вестерлінги,— подумала Кетлін.— На прапорі в них шість морських черепашок, білих на піщаному тлі. Маломожний дім, васали Ланістерів».

Роб по черзі підкликав решту незнайомців.

— Сер Рольф Спайсер, брат леді Сибель. Коли ми взяли Стрімчак, він був там каштеляном.

Лицар з перчанками на гербі схилив голову. Цей кремезний чолов’яга зі зламаним носом і коротко підстриженою сивою борідкою вигляд мав доволі безстрашний.

— Діти лорда Гавена й леді Сибель. Сер Рейнальд Вестерлінг...— (Крізь кущисті вуса усміхнувся лицар з черепашками на гербі. Юний, стрункий, з грубо витесаним обличчям, з гарними зубами й густою кучмою каштанового волосся).— Еленія...— (Дівчинка зробила реверанс).— Ролам Вестерлінг, мій зброєносець...— (Хлопець почав був уже опускатися навколішки, але збагнув, що ніхто більше не опускається, і просто уклонився).

— Велика честь для мене,— сказала Кетлін. Тепер Стрімчак — Робові васали? Якщо так, не дивно, що Вестерлінги з ним. А Кичера Кастерлі такі зради легко не пробачає. Принаймні відтоді, як лорд Тайвін Ланістер доріс до військових походів...

Останньою наперед сором’язливо вийшла панна. Роб узяв її за руку.

— Мамо,— сказав він,— маю велику честь представити тобі леді Джейн Вестерлінг. Старшу дочку лорда Гавена й мою... е-е-е... леді-дружину.

Першою думкою, яка пролетіла у Кетлін у голові, було: «Ні, це неможливо, ти ж іще дитина!»

Другою: «Ти ж дав обітницю одружитися з іншою».

Третьою: «Мати милостива, що ж ти накоїв, Робе?!»

Й лише тоді їй запізніло дещо пригадалося. Дурниці з любові? «Та я зловилася, як заєць у сильце! Схоже, я вже йому й пробачила». До роздратування домішувався скорботний захват: цю постановку зрежисували з кмітливістю справжнього лицедія... або короля. Кетлін не лишалося нічого, як узяти долоні Джейн Вестерлінг у свої.

— У мене тепер ще одна дочка,— сказала вона сухіше, ніж хотіла. І розцілувала перестрашену дівчину в обидві щоки.— Ласкаво просимо до нашої одрини й огнища.

— Дякую, міледі. Присягаюся, я буду Робові гарною й вірною дружиною. І мудрою королевою, наскільки зможу.

Королевою! «Так, мушу не забувати: ця гарненька дівчинка — королева». А вона, безперечно, була гарненька: каштанові кучері, личко у формі сердечка й ця сором’язлива усмішка. Струнка, але з широкими стегнами, зауважила Кетлін. Принаймні з народженням дітей проблем не має виникнути.

Поки ніхто не наговорив зайвого, втрутилася леді Сибель.

— Для нас велика честь приєднатися до дому Старків, міледі, але ми страшенно втомилися. За короткий час здолали чималий шмат дороги. Ви дозволите нам піти у свої покої, а ви побудете зі своїм сином?

— Так буде найкраще,— сказав Роб і поцілував Джейн.— Стюард підшукає вам зручні кімнати.

— Я проведу вас до нього,— зголосився Едмур Таллі.

— Як мило з вашого боку,— мовила леді Сибель.

— А мені теж іти? — запитав хлопчина — Ролам.— Я-бо ваш зброєносець.

Роб розсміявся.

— Зараз я не потребую послуг зброєносця.

— А-а-а...

— Його світлість шістнадцять років обходився без тебе, Роламе,— сказав сер Рейнальд з черепашками на гербі.— Ще кілька годин він переживе, гадаю.

Міцно узявши братика за руку, він повів його з зали.

— У тебе чарівна дружина,— сказала Кетлін, коли їх уже не могли почути,— і Вестерлінги, здається, гідні люди... хоча лорд Гавен — васал Тайвіна Ланістера, хіба ні?

— Так. Джейсон Малістер узяв його в полон у Лопотючому лісі й утримує у Стражморі, сподіваючись на викуп. Тепер я його, звісно, звільню, хоча він, можливо, і не схоче приєднатися до мене. Ми побралися без його згоди, боюся, і цей шлюб для нього страшенно ризикований. Стрімчак не такий міцний. Через кохання до мене Джейн може втратити геть усе.

— А ти,— стиха мовила вона,— втратив Фреїв.

Він здригнувся, і цим усе було сказано. Тепер Кетлін зрозуміла, що означали сердиті голоси й чому Первин Фрей і Мартин Ріверз поїхали з таким поспіхом, дорогою втоптавши Робів прапор у землю.

— Дозволь запитати, скільки мечів перейшло до тебе разом з дружиною, Робе?

— П’ятдесят. Дюжина лицарів,— похмуро, як і очікувалося, відповів він. Коли в Близнючках уклали шлюбну угоду, лорд Волдер Фрей відіслав з Робом тисячу кінних лицарів і близько трьох тисяч піхоти.— Джейн і гарна, і головата. І добра до того ж. У неї лагідне серце.

«Тобі мечі потрібні, а не лагідні серця. Як міг ти так учинити, Робе? Як міг повестися так необачно, так нерозумно? Як міг ти повестися так... так по-дитячому?» Але картанням тут не зарадиш. Тому Кетлін тільки й сказала:

— Розкажи мені, як це сталося.

— Я полонив її замок, а вона полонила моє серце,— усміхнувся Роб.— Залога в Стрімчаку була невелика, тож якось уночі ми взяли його штурмом. Чорний Волдер з Малим Джоном були на чолі загонів, які подолали мури, а я розбив центральну браму тараном. Стрілу в руку я отримав якраз перед тим, як сер Рольф здав замок. Спершу здавалося, що це подряпина, але рана загноїлася. Джейн поклала мене у власне