Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Яблука для дороги, а люлька для привалу, — сказав він. — Але боюся, ні того, ні іншого надовго не вистачить.
Гобіти не зважали на допитливі голови, що вистромлювалися з дверей, понад мурами та парканами. Але коли підходили до воріт, Фродо помітив темний занедбаний будинок за густим живоплотом: останній будинок села. В одному з вікон промайнуло й одразу ж зникло бліде обличчя з хитрими косими очима. «То ось де ховається цей південець! — подумав він. — На вигляд майже як ґоблін».
Понад живоплотом на нього нахабно вирячився інший чоловік. У нього були чорні кошлаті брови і темні насмішкуваті очі; великий рот скривила глузлива посмішка. Він курив коротку чорну люльку. Коли вони проходили повз нього, він вийняв люльку з рота і сплюнув:
— Доброго ранку, Цибатий! Раненько в дорогу! Знайшов собі нарешті друзів?
Бурлака кивнув, але нічого не відповів.
— Доброго ранку, мої малята! — кинув чоловік гобітам. — Гадаю, ви знаєте, з ким знюхалися? Це — Бурлака, Нуль-без-палички, ось хто він! Хоча й інші імена в нього є. Обережно вночі! А ти, Семмі, не муч мого бідолашного поника! — Він іще раз сплюнув.
Сем швидко обернувся.
— А ти, Папороте, — сказав він, — заховай свою гидку пику, бо зараз як дістанеш!
Ураз яблуко, різко як блискавка, рвонулося з його руки й ударило Біла просто по носі. Той прихилився надто пізно, і з-за плоту посипалися прокльони.
— Змарнував гарне яблуко, — зітхнув Сем і попрошкував далі.
Нарешті село залишилося позаду. Почет із дітей і роззяв, який тягнувся за ними, втомився і повернув назад біля Південних воріт.
Минувши їх, друзі кілька миль пройшли Дорогою. Вона скрутила ліворуч, огинаючи підніжжя пагорба, а тоді, знову повернувшись на схід, побігла додолу до лісистої місцевості. Лівобіч на м'яких південно-східних схилах пагорба видно було кілька будинків і гобітських нір Стога; внизу з глибокого видолинку на північ від дороги піднімалися пасма диму, вказуючи, де лежить Гребнів; Арчет ховався за деревами. Коли брунатна верхівка пагорба залишилася далеко позаду, вони вийшли на вузьку стежину, що вела ген на північ.
— Ось звідси ми підемо потай, — сказав Бурлака.
— Не «навпростець», сподіваюся, — сказав Піпін. — Наш останній похід навпростець лісом мало не закінчився катастрофою.
— Так, але тоді з вами не було мене, — засміявся Бурлака. — Коли я іду навпростець, то виходжу, куди треба.
Він оглянув Дорогу. Ніде нікого не було; й він швидко повів гобітів стежкою донизу в лісисту долину. Його план, наскільки могли збагнути гобіти, котрі не знали місцевості, був піти сцершу до Арчета, повернувши праворуч і обійшовши його зі сходу, а потім рухатися якомога пряміше до гори Грозової. Якщо все буде гаразд, вони зріжуть велику петлю Дороги, що завертала на південь, оминаючи Комарині Мочари. Щоправда, їм доведеться ті мочари перетнути, а, за словами Бурлаки, нічого доброго їх там не чекало.
Та наразі йти було приємно. І справді, якби не тривожні події минулої ночі, гобіти тішилися би цією прогулянкою більше, ніж попередньою. Сонце світило, та не пекло. Ліс у долині ще не скинув листя, був повен барв, спокою та чистоти. Бурлака впевнено вів їх через перетини численних стежечок, хоча гобіти, якби були самі, враз заблукали би. Він петляв і завертав, аби відірватися від можливої погоні.
— Біл Папорот обов'язково простежив, де ми зійшли з Дороги, — сказав він, — хоча сам він за нами не піде. Він досить добре знає тутешні околиці, та знає також, що в лісі зі мною не зрівняється. Але я боюся, що він може розказати іншим. Далеко вони не відійшли. Якщо ж думають, що ми попрямували на Арчет, то тим краще.
Чи то завдяки вмінню Бурлаки, чи з іншої причини, але того дня вони не зустріли жодної живої душі: ні двоногої, за винятком пташок, ані чотириногої, хіба що одну лисицю та кількох білочок. Наступного дня вони попрямували на схід; було тихо і спокійно. На третій день вони вийшли з Чет-лісу. Весь той час від Дороги місцевість поступово опускалась, і зараз перед ними простягнулася широка рівнина, йти якою було важко. Брі з околицями залишився далеко позаду; бездоріжжям вони пробиралися до Комариних Мочарів.
Тепер ґрунт став вологий, місцями болотистий, тут і там з'являлися калабані та широкі смуги очерету і комишу, де виспівували невидимі пташки. Щоби не замочити ніг і не збитися з курсу, друзі йшли дуже обережно. Спершу вони вирвались уперед, але згодом їхня хода сповільнилась, а маршрут став небезпечним. Мочари були підступні та непевні, й поміж блукаючим драговинням надійної стежки не знали навіть слідопити. Почала мордувати комашня; в повітрі хмарками літали дрібнесенькі комарі, що заповзали під рукави, штани й у волосся.
— Мене з'їдять живцем! — заволав Піпін. — Комарині Мочари! Та тут комарів більше, ніж води!
— А що вони їдять, коли не можуть поласувати гобітами? — запитав Сем, шкрябаючи шию.
Вони провели жахливий день у цій пустельній і неприємній місцині. Ночували в сирості й холоді; а кусюча мошва не давала їм спати. В очереті та між купинами полювали огидні створіння, судячи з голосу, якісь паскудні родичі цвіркунів. Їх були тисячі, й вони сюрчали звідусіль, нік-брік, брік-нік, дедалі голосніше, доводячи гобітів до нестями.
Наступний день, четвертий, був не набагато кращий за попередній, а ніч — така ж незатишна. Хоча нікібрікунів (так назвав їх Сем) уже не було, комашня все ще не відставала.
Коли Фродо лежав зморений, але неспроможний стулити очі, йому здалося, що в небі на сході він помітив блискавку: вона спалахувала та гасла багато разів. До світанку залишалося ще кілька годин.
— Що то за світло? — запитав він у Бурлаки, який уже прокинувся і вдивлявся в ніч.
— Не знаю. Задалеко, щоби визначити. Схоже на блискавку, що б'є з вершини.
Фродо знову ліг, але ще довго бачив білі спалахи, а проти них високу темну постать Бурлаки, мовчазну та насторожену, аж поки не заснув тривожним сном.
На п'ятий день вони залишили позаду останні порозкидувані баюри та зарості очерету.
