Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Командири стрепенулися і скоріше рушили виконувати наказ.

Фолкор ще раз подивився на тіло невідомої дівчини. Схилився до неї і торкнувся волосся. На пальцях залишилася сіра зола, якою замаскували справжній колір. Чоловік швидко вирівнявся, роздратовано смикнув плечем і пішов до палацу.

Назаріо простежив за ним поглядом та обернувся до дружини. Альба спантеличено та налякано дивилася на мертву дівчину, намагаючись зрозуміти хто це був. Коли її руки торкнулися чужі пальці, вона ледь не закричала від переляку. Стрімко повернулася до чоловіка. Той скоріше взяв її за плечі, зазирнув у заплакані очі:

- Збери усіх служниць, які залишилися живими, - суворо та впевнено почав він наказувати. Вимовляв слова чітко, ніби говорив до дитини. - Візьми Коррадо, і тихо готуйся до втечі. Я потурбуюся про те, щоб вам дозволили поїхати, якщо тут стане гаряче.

- Але джастанці відступили, - ошелешено пробурмотіла Альба. Вона розгублено дивилася на чоловіка.

- Я боюся не їх, - Назаріо хитнув головою та глянув услід маршалові. З важким зітханням зізнався: - Якщо Сандру знайдуть мертвою, Білий Кат нас не пошкодує.

- Але… - Альба швидко закліпала, на її обличчі приступив жах. - Але ми не винні. Це Оттавіо, - її голос зірвався, вона інстинктивно крокнула назад. Але раптом знову подалася вперед і вчепилася руками в сорочку Назаріо: - Без тебе я нікуди не поїду!

Констебль прикрив очі. Потім спокійно узяв руки дружини у свої долоні. Змусив її розчепити пальці і відпустити тканину. Подивився у її змарніле за кілька місяців обличчя, та промовив:

- Йому треба буде виплеснути на когось гнів, Альбо. І це не повинні бути жінки чи дитина. А от я дійсно винний у тому, що не захистив фортецю і Сандру.

По щоках Альби потекли сльози, вона проковтнула гірку грудку в горлі та знайшла у собі сили кивнути.

***

У кімнаті Коррадо був гармидер. Ліжко зламане, фарби висохли на підлозі. Гардини ганчірками лежали на підлозі, одне з вікон було вибите, впускаючи усередину північну стужу. Більшість картин виявилися понівеченими.

Єдиним вцілілим предметом був стілець. Він не відповідав інтерʼєру кімнати. Отже хтось із загарбників притягнув його з іншої кімнати палацу.

Асгейра сповнювала гаряча лють від думки, що цими коридорами ходили воїни іншої країни, що у цих ліжках спали загарбники. Вони відчували себе господарями у місці, яке він уже вважав своїм домом. І це було нестерпно.

Гірше було лише очікування та невідомість. Вони одночасно руйнували маршала зсередини, поїдали, наче терміти дерево, але в той же час вони рятували його. Кожна хвилина пошуків дозволяла Асгейрові сподіватися на те, що його дружина жива.

Білий Кат зупинився посеред кімнати Коррадо. Озирнувся і повільно підійшов до стільця. Його кроки були невпевненими, хода деревʼяною, наче у сліпця. Він опустився на стілець і подивився на картину, яка майже повністю вціліла.

Дівчина з сірим волоссям сиділа посеред пустелі, вона дивилася у бік міста, яке наче виросло з нескінченних пісків. А до неї прямувала чоловіча фігура.

Маршал не знав скільки він так просидів. Годину, дві, три?

У реальність його повернув голос Фолкора:

- Її немає, - він увійшов у кімнату та зупинився. Склав руки за спиною, намагаючись не дивитися у бліде спустошене обличчя друга. Асгейр нічого не відповів, лише прикрив очі долонею, і Фолкор продовжив: - Можливо, її вивезли раніше. Констебль не бачив Сандру з першої ж ночі після нападу.

- Оттавіо сказав усім у палаці, що вбив її, - голос Асгейра звучав сухо та рівно. У ньому більше не було емоцій, лише холод і порожнеча. - Він би зробив це одразу, коли увійшов у Вомон-ле-Тіссен. Він знав куди бити, щоб зачепити мене. А зараз… - маршал різко піднявся зі стільця, відійшов до вікна. Зробив глибокий вдих і плавний видих. Лиш тоді завершив фразу: - Зараз він хоче, щоб я довго шукав її тіло. Тішив себе надією. Він хоче того ж, що хотів завжди: звести мене з розуму.

Фолкор опустив голову. Кілька хвилин обидва чоловіки мовчали. Але все ж довелося порушити тишу.

- Пів години тому у фортецю прибула Інгрід Хаген.

- Відправ її до шиха! - гримнув Асгейр. - Їй тут робити нема чого. Хай вирішує питання з Торгніром.

- Вона передбачила, що ти відправиш її саме туди, - промимрив Фолкор, і додав голосніше: - Але вона дуже сильно наполягала на зустрічі.

Асгейр завмер. Права рука його стискала руківʼя меча. Вени напружено виступали на його руках. Він повільно обернувся. Подивився на Фолкора, і той знов впізнав погляд звіра.

- Наполягала? - перепитав маршал таким тоном, що Фолкор зрозумів - живою Інгрід звідси не вийде. Асгейр вирівнявся та рушив до коридору: - Добре. Зустрінуся з нею.

Фолкор здригнувся, але все ж попрямував за другом. Той широкими кроками пройшов коридор, злетів вниз сходами і опинився у холі.

Інгрід була у темно-червоній дорожній сукні та легкій чорній шубці. Вона оглядала створений загарбниками безлад. Гидливо переступала через криваві плями на підлозі. Помітивши маршала, вона зупинилася, посміхнулася і присіла у реверансі.

Вітатися Білий Кат не збирався. Зараз він не відчував себе ані аристократом, ані людиною. Він був пораненим звіром, який метається у передсмертній агонії.

-У мене дежавю, - зі зневагою в голосі сказав він. - Я знову захопив Вомон-ле-Тіссен, а ти знову приперлася слідом за мною!

Він пройшовся поглядом по вбранню і обличчю Інгрід. Вона вирівнялася, але очі не підняла. На її губах лишилася розгублено-привітна посмішка.

- Якщо хочеш просити в мене за Маргрід, то ти обрала не слушний час! Поки що можу лише запропонувати прискорити вам обом зустріч з шихом.

Інгрід посміхнулася ширше. Уся її поза випромінювала впевненість. Вона подивилася на Асгейра і з осудом промовила:

- Не так варто зустрічати людину, яка принесла тобі гарні новини.

- Гарні новини? - вищирівся Асгейр, нависаючи над дівчиною. Вона внутрішньо напружилася, але тримала спину рівно та погляд не відвела. Хотіла щось сказати, але маршал не дозволив. - Мені не цікава ані ти, ані твоя мати, Інгрід. Ви завдали мені достатньо клопоту. І зараз зовсім не та ситуація, коли я хотів би тебе бачити. Тому, якщо не хочеш потрапити в застінки, забирайся геть!