Каравал - Стефані Гарбер

— Під землею? — перебила Телла. — Це ж там люди втрачають розум?

— Телло, присягаюсь, що я при здоровому глузді. У тій записці йшлось, що ти помреш завтра, якщо я не покладу цьому край. Будь ласка, навіть якщо ти не віриш мені, то принаймні спробуй.

— Дай мені ще раз записку, — нарешті здалася Телла. Скарлет знову простягнула папірець. Сестра уважно ще раз перечитала запрошення, тримаючи його біля чаші з полум’ям. Проте текст не змінився.

— Телло, присягаюсь, це було запрошення на похорон, а не на вечірку.

— Вірю, — відказала Телла.

— Правда?

— Ну, припускаю, що це як із квитками, які ти отримала на Трісді. Текст змінюється залежно від освітлення. Але, Скар... — знову цей награний турботливий голос. — Може, це ще один поворот гри. Спосіб тебе сюди заманити, адже ти витратила стільки часу. Але тепер ти тут, і та-дам! Загрозу заступила винагорода. Скажи, в чиїх словах більше сенсу?

Теллині слова звучали логічно. І Скарлет дуже хотілося, щоби це виявилося правдою. Та вона знала, як могли вводити в оману тунелі та Легенда. Але магістр був не лише загрозою.

— Телло, якщо ти мені не віриш. Я присягаюсь, батько тут. Він шукає тебе, нас обох, саме цієї миті. І вір, коли кажу, що його присутність — це не чарівне марево Каравалу. Він тут з графом Ніколасом Д’Арсі, моїм нареченим. Аби втекти, мені довелось його приспати за допомогою еліксиру, а потім прив’язати до ліжка. Впевнена, ти можеш уявити, що батько з нами зробить, коли знайде.

— Ти прив’язала свого нареченого до ліжка? — гиготіла Телла.

— Це не смішно! Ти що не чуєш, що я кажу про те, що трапиться, якщо нас знайде батько?

— Скар, я не знала, що ти на таке здатна! Мене аж розпирає від гордощів. Що ще гра в тобі змінила? — Телла усміхнулась ще дужче. Заворожена та вражена. Це б могло втішити Скарлет, та вона сподівалася на протилежну реакцію сестри, та мала б злякатися.

— Ти не розумієш. Я була вимушена це зробити, бо батько хотів мене змусити... — сором здушив їй горло, поки намагалась дібрати слова. Згадуючи, що батько силував її зробити, Скарлет ще більше переконувалась — вона для нього не жива істота, а лише річ.

Вираз Телли пом’якшав. Вона обвила руки довкола Скарлет, обіймаючи її так, як тільки це могла зробити сестра. Наче кошеня, в котрого щойно з’явилися кігтики, а воно вже готове було роздерти на клапті увесь світ. І якусь мить Скарлет думала, що так і буде.

— Тепер ти мені віриш?

— Вірю, що ти пережила справжнє божевілля, але тепер усе позаду. То все була омана, — Телла ніжно прибрала темну прядку з обличчя Скарлет. — Тобі більше нічого хвилюватися, сестричко. І, — вона додала, — батько заплатить за всі свої гріхи. Щовечора я молюся, аби спустився янгол і відрубав йому руки, аби він більше не зміг нікого скривдити.

— Не думаю, що цим займаються янголи, — пробурмотіла Скарлет.

— Можливо, не ті, що живуть на небі, проте існують різні види янголів, — Телла відступила. Рожеві губи вигнулись у посмішку, сповнену надії.

— Не кажи, що плануєш самостійно відрубати йому руки.

— Гадаю, вже завтра батьківські руки не будуть більше проблемою, принаймні не для нас, — очі Телли спалахнули небезпекою. — Я ж тут не сама сиділа увесь цей час. Я познайомилася з деким. Він знає все про батька і пообіцяв про нас дбати. Обох, — Телла засвітилась яскравіше за сяйво свічки чи сонячний зайчик од скельця. Радість, котра могла означати лише одну жахливу річ.

Коли Телла вперше вимовила слово «нудно», Скарлет сподівалася, що Легенда не застосував на ній свої чари. Однак слова та очі сестри свідчили про те, що Легенда й тут доклав зусиль. В очах сестри не лишилось і крихти розсудливості. Телла стояла замріяна чи то від закоханості, чи то від безуму.

— Ти не можеш йому довіряти, — зауважила Скарлет. — Невже ти не чула, що я тобі щойно сказала? Легенда ненавидить нас. Він убивця!

— А хто каже щось про Легенду?

— А ти хіба не про нього?

— Я навіть ніколи його не бачила, — на обличчі Телли з’явилася глумлива посмішка.

— Але ти ж була у цій башті. Його башті.

— Знаю, — погодилась Телла. — І ти навіть не уявляєш, як же мене дратувало, що всі внизу, а я оце стовбичу тут, — сестра гнівно окинула поглядом балкон без поруччя.

Вони стояли за кілька метрів від краю, проте Скарлет не мала й миті спокою. Стрибнути вниз було дуже легко. Можливо, Легенда не спокусив Теллу, але ж він підіслав до Скарлет Данте і Джуліана, от і для Телли він підібрав шанувальника — ідеального хлопчину, здатного звести сестру з розуму.

— Як його звати? — поцікавилась Скарлет.

— Даніель де Інгл, — проголосила Телла, — позашлюбний син лорда Північної імперії. Правда, це неймовірно? Тобі сподобається, Скар. У них там замки, рови й башти і купа всілякої дивини.

— Але якщо ти увесь час була тут, як же ви зустрілись?

— Я не увесь час тут просиділа, — щоки Телли трішки зашарілись. Скарлет пригадала голос чоловіка, який линув з Теллиної кімнати в кінці першої ночі. — Я була з Даніелем, коли мене викрали для гри. Він, взагалі-то, намагався від них відбитись, проте його забрали також, — вона всміхнулась, ніби це була найбільш романтична пригода, котру коли-небудь їй доводилось пережити.

— Телло, це все неправильно, — промовила суворо Скарлет. — Ти не можеш закохатись у першого-ліпшого.

Телла тремтіла, щоки гнівно спалахнули:

— Я знаю, тобі довелось чимало пережити, тому я не попрікатиму тебе тим, що ти збиралася побратися з людиною, якої навіть не бачила.

— Це було інше.

— Знаю, бо на відміну від тебе, я принаймні знаю свого нареченого.

— Ти кажеш, нареченого?

Телла гордовито кивнула.

— Ти не можеш це говорити серйозно, — відказала Скарлет. — Коли він попросив твоєї руки?

— Чому ти не радієш за мене? — на обличчі її