Каравал - Стефані Гарбер

Скарлет вирвалася з обіймів, аби впевнитися, що це дійсно Телла, котра хоч і часто її обіймала, але ніколи так міцно.

— З тобою все гаразд? — вона пильно оглядала сестру, аби переконатись, що в неї немає ран чи синців. Скарлет не могла дозволити хвилюванню змусити її забути, для чого вона тут. — З тобою добре поводились?

— Ой, Скар! Завжди ти переймаєшся. Я така рада, що ти нарешті тут. Бо я вже почала хвилюватись, — Телла зробила глибокий вдих, чи, може, то вона затремтіла, адже стояла лише в тоненькій, блакитній нічній сорочці. — Я почала боятись, що ти ніколи не доберешся сюди. Не те, щоб тут було погано... — Телла махнула рукою на зірки, які, здавалось, були так близько, що їх можна було схопити й покласти до кишені. Занадто близько, на думку Скарлет. Як і низька крайка довкола балкона без поруччя, що ледь виступала над підлогою. В’язниця, замаскована під розкішну кімнату з чудовим видом.

— Телло, вибач.

— Усе гаразд. Мені просто було страшенно нудно.

— Нудно... — Скарлет здивовано поглянула не Теллу. Звісно, вона не думала, що Каравал змінить її сестру так само сильно, як її саму, але «нудно»?

— Ти тільки нічого не подумай. У мене тут купа привілеїв, і ставились до мене чудово... Господи, — Телла здивовано поглянула на сестрині закривавлені пальці та сукню. — Що трапилось? Ти ж уся в крові!

— Це не моя, — у горлі виникла грудка, коли вона поглянула на долоні. Лише одна його крапля подарувала їй день Джуліанового життя. Стало млосно від думки, скільки ж днів розлилось по її тілу — днів, які він мав би прожити.

— Чия це кров? — скривилась Телла.

— Я не хочу зараз про це розповідати, — Скарлет не здатна була дібрати слова. Треба було забиратись звідси, подалі від Легенди. Але вона мала знову його знайти, якщо хотіла забрати у нього бажання і врятувати Джуліана.

— Телло, нам треба йти, — спочатку Скарлет відведе сестру у безпечне місце, а потім повернеться по бажання. — Одягайся мерщій, не бери нічого, що могло б нас обтяжити. Телло, ти чого стоїш, як вкопана? У нас нема часу!

Однак Телла не зрушила з місця. Вона стояла у ніжній блакитній сорочці: розхристаний янгол, який дивиться на Скарлет широкими, схвильованими очима.

— Мене попереджали, що таке може трапитись, — голос Телли пом’якшав. Стриманий тон, яким зазвичай промовляють до нетямущих дітлахів чи людей похилого віку. — Не знаю, куди ти вважаєш ми мусимо бігти, але все гаразд. Гра скінчилась. Ця кімната — це кінець, Скар. Сідай і видихай, — Телла намагалась провести її до одного з дурнуватих ліжок з подушками.

— Ні, — відсахнулась Скарлет. — Хто б не розповів тобі це, він збрехав. Це ніколи не було просто грою. Не знаю, що тобі понарозказували, але ти в небезпеці — ми обоє в небезпеці. Тут батько.

Телла здивовано звела брови, однак швидко опанувала себе, ніби це її зовсім не хвилювало.

— Ти впевнена? Може, це була лише галюцинація?

— Впевнена. Ми маємо мерщій утікати звідси. У мене є друг... — Скарлет не могла вимовити ім’я Джуліана. Насилу вимучила друг, але мусила зоставатись сильною для Телли. — Мій друг має човен, котрий відвезе нас, куди ми схочемо. Як ти завжди й хотіла. — Скарлет простягнула руку до сестри, проте цього разу вона відсахнулась й піджала губи.

— Скар, будь ласка, послухай мене. Твої очі тебе обманули. Невже ти не пам’ятаєш попередження, коли прибула на острів: «...і коли вас закрутить у вирі фантазій, будьте пильні й не відлітайте далеко»?

— А що як я тобі скажу, що цьогорічна гра інша? — відказала Скарлет і спробувала коротко пояснити історію Легенди та їхньої бабусі. — Він привів нас на острів аби помститись. Я знаю, що до тебе добре ставились, та що б він тобі не говорив, це брехня. Нам треба тікати.

Поки Скарлет говорила, обличчя Телли змінилось. Вона прикусила верхню губу, чи то від страху за їхнє життя, чи то переживаючи за здоровий глузд сестри, Скарлет напевне не знала.

— Ти справді в це віриш? — запитала Телла.

Скарлет кивнула, відчайдушно сподіваючись, що сестринський зв’язок здолає Теллині сумніви.

— Я знаю, це звучить дивно, але в мене є докази.

— Тоді гаразд, дай мені хвилю, — Телла зникла за великою чорною ширмою біля ліжка, тим часом Скарлет штовхала одне з ліжок, аби сховати ляду й затулити сходи, якими сюди потрапила. Щойно завершивши, побачила Теллу у синьому шовковому халаті. В одній руці був шмат тканини, а в другій миска з водою.

— Що ти робиш? — запитала Скарлет. — Чому ти не вдягла нічого путнього?

— Сідай, — Телла показала на одне з вимощених подушками ліжко. — Нам нічого не загрожує, Скар. Чого б ти не боялась, знаю, для тебе воно видається справжнім, проте насправді ні. Тепер вмощуйся, я змию з тебе кров. Ти відчуєш себе краще, як станеш чистою.

Скарлет не зрушила з місця.

Телла знову заговорила з нею, як з дитиною чи божевільною. Скарлет не могла її ні в чому звинувачувати. Якби вона не зустрілась обличчям до обличчя з батьком, якби не бачила смерті Джуліана, якби не відчула, як зупинилось його серце, і тепло його крові на руках, чи якби не бачила, як з нього витікає життя, вона б також сумнівалась, що це може бути правдою.

Якби ж то вона могла дібрати правильні слова!

— Я що як я зможу довести? — Скарлет дістала запрошення на похорон. — Перед тим, як піднятися до тебе, мені це залишив Легенда, — дала записку Теллі. — Він замислив убити тебе!

— Через бабусю? — Телла кинула сердитий погляд, читаючи написане. Потім, намагаючись стримати сміх, додала. — Ой, Скар, гадаю, ти неправильно зрозуміла цей лист.

Телла придушила ще один смішок, простягуючи записку. Перше, що помітила Скарлет, були краєчки. Вони були не чорні, а золоті, і шрифт був теж іншим.

36

—