Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Що ти міцний горішок, — відповів Бурлака, — та я можу відповісти лише одне: якби я вбив Бурлаку, то і вас би убив. І давно би це зробив, без зайвих розмов. Якби я гнався за Перснем, то міг би забрати його — ЗАРАЗ!

Він підвівся й відразу неначе виріс. В очах зблиснуло світло, проникливе і владне. Відкинувши за спину плаща, він стиснув руків'я меча, раніше прихованого. Гобіти боялися поворухнутися. Сем заніміло втупився в нього, роззявивши рота.

— Але, на щастя, я справжній Бурлака, — сказав він, дивлячись на них згори вниз, і його обличчя пом'якшила несподівана посмішка. — Я Араґорн, син Араторна; і якщо я зможу вас урятувати, ціною свого життя чи смерті, то зроблю це.

Запала довга мовчанка. Нарешті Фродо невпевнено заговорив.

— Я повірив, що ти друг, іще до листа, — сказав він, — принаймні хотів вірити. Сьогодні ти мене кілька разів налякав, але зовсім не так, як слуги Ворога. Думаю, його шпигуни… ну… на вигляд були би порядні, але на сприйняття — огидні, якщо розумієте, про що я.

— Розумію, — засміявся Бурлака. — Я виглядаю огидно, але веду себе порядно. Так? Не золото — все, що сяє, не всі, хто блукає, — блудні.

— То значить, ці вірші — про тебе? — запитав Фродо. — Я не міг зрозуміти, про що вони. Але звідки ти знаєш, що вони в листі Ґандалфа, якщо ти його не читав?

— Цього я не знав, — відповів він. — Але я Араґорн, і ці вірші про моє ім'я. — Він вийняв меч із піхов, і гобіти побачили, що лезо справді зламане на фут нижче від руків'я. — Не багато з нього користі, Семе? — мовив Бурлака. — Та близький той час, коли його перекують наново.

Сем не відповів.

— Гаразд, — сказав Бурлака, — з дозволу Сема будемо вважати, що справу залагоджено. Бурлака буде вашим провідником. Завтра на нас чекає важка дорога. Навіть якщо нам дозволять безперешкодно покинути Брі, непоміченими вийти нам не вдасться. Але я спробую якомога швидше заплутати сліди. Я знаю кілька інших стежок, окрім головної дороги. Тільки-но позбудемося погоні, я поведу вас до Грозової.

— Грозової? — перепитав Сем. — А що це таке?

— Це гора, якраз на північ від Дороги, на півпуті звідси до Рівендолу. З неї видно далеко навкруги, там зможемо роздивитися. Якщо Ґандалф буде нас наздоганяти, то також піде туди. Після Грозової йти стане ще важче, і нам доведеться вибирати з-поміж більших і менших небезпек.

— Коли ти востаннє бачив Ґандалфа? — запитав Фродо. — Ти знаєш, де він і що робить?

Бурлака спохмурнів.

— Не знаю. Навесні я пішов разом із ним на захід. Останні кілька років я часто стеріг кордони Ширу, поки він займався іншими справами. Він рідко залишав вас без охорони. Востаннє ми зустрілися першого травня: біля Сарнського Броду вниз по Брендівинній. Він сказав, що всі ваші справи залагоджено і що ви рушаєте до Рівендолу останнього вересневого тижня. Знаючи, що він із тобою, я пішов у далекий похід. І вийшло недобре; бо в нього сталося щось несподіване, а мене не було поряд, аби допомогти.

Я непокоюсь, і це вперше за весь час нашого з ним знайомства. Навіть якщо він сам не зміг прийти, то мав би хоч гінців прислати. Коли я повернувся, багато днів тому, то почув лихі новини. Ширилися чутки, що Ґандалф зник, натомість з'явилися вершники. Розповіли це мені ельфи Ґілдора; а пізніше повідомили, що ти покинув домівку; але про те, що ти пішов з Цапового Краю, не говорили. Я нетерпляче виглядав вас на Східній Дорозі.

— Гадаєш, Чорні Вершники мають якийсь стосунок до зникнення Ґандалфа? — запитав Фродо.

— Я не знаю, хто ще, крім самого Ворога, міг би його затримати. Але не втрачайте надії! Ґандалф набагато могутніший, аніж думають у Ширі, — ви ж бачили тільки його жарти і забавки. Але справа, за яку ми разом узялися, стане його найвидатнішою працею.

Піпін позіхнув.

— Вибачайте, — сказав він, — але я страшенно втомився. Як би не було небезпечно, я маю поспати — в ліжку або просто тут. І де ж той телепень Мері? То була би лиха година — йти в темінь його шукати.

Цієї миті грюкнули двері, і хтось побіг коридором. У кімнату влетів Мері, а за ним Ноб. Він миттю зачинив двері і приперся до них спиною, переводячи подих. Усі перелякано на нього дивилися, поки Мері нарешті не видихнув:

— Я їх бачив, Фродо! Я їх бачив! Чорних Вершників!

— Чорних Вершників! — скрикнув Фродо. — Де?

— Тут. У самому селі. Годинку посидів тут, ви не поверталися, тож я пішов прогулятися. Повертаючись, я став біля ліхтаря — на зірки подивитись. І раптом я затремтів і відчув: щось жахливе повзе неподалік, ніби темніша тінь у темряві через дорогу, якраз поза світляним колом. Потім без звуку розчинилась у мороку. Коня не було.

— У який бік пішла тінь? — різко запитав Бурлака. Мері здригнувся, помітивши чужого.

— Продовжуй! — заспокоїв його Фродо. — Це друг Ґандалфа. Потім усе поясню.

— Здається, Дорогою на схід, — продовжував Мері. — Я пішов слідом. Вона, звісно, вмить зникла; а я завернув за ріг і дійшов аж до останнього будинку при Дорозі.

Бурлака поглянув на Мері з подивом.

— Відважний вчинок, — сказав він, — але глупий.

— Я так не думаю, — заперечив Мері. — Мужність чи дурість тут ні до чого. Я просто не міг не йти. Мене ніби щось тягнуло. Хай там як, пішов я і раптом чую — голоси біля живоплоту. Один бурмоче, а інші шепочуть чи шиплять. Не зміг розібрати ні слова. Ближче я не підповзав, бо мене всього трусило. Мені стало так страшно, що я повернувся й уже хотів бігти сюди, аж тут щось навалилося ззаду, і я… я впав.

— То я його знайшов, пане, — втрутився Ноб. — Пан Кремена вислав мене з ліхтарем. Я підійшов до Західних воріт, а тоді назад до Південних. Біля дому Біла Папорота я щось помітив на Дорозі. Ніби двоє чоловіків нахилились і щось піднімають. Я — у крик, а коли підбіг, то нікого вже не було, а пан Брендіцап лежить на узбіччі. Ніби спить. «Я наче потонув», — каже він мені, коли я його струсонув. Недобре йому було, щойно