Чорнильна кров - Корнелія Функе
Бальбулюс слухав його, не змінюючи виразу обличчя.
— Який незвичний погляд на речі, Чорнильний ткачу! — сказав він. — Щодо мене, то я набагато кращої думки про безсмертність моєї роботи, аніж про шпільманів. Але чому ви зараз не йдете до Віоланти? Певно, вона скоро має йти, щоб вислуховувати селянські скарги або ж купецькі лементування щодо розбійників з битого шляху. Наразі майже неможливо знайти годящий пергамент. Його крадуть, а потім пропонують на базаpax за шаленими цінами! Чи ви собі уявляєте, скількох кіз необхідно забити, щоб викласти вашу оповідку?
— Для кожного розгорту близько однієї, — сказала Меґі і вловила на собі ще один крижаний Бальбулюсів погляд.
— Розумна дівчинка, — сказав він таким тоном, що його слова радше скидались на образу, аніж на схвалення. — А чому? Бо ці дурні козарі женуть отари по реп'яхах та колючих чагарниках, не думаючи про те, що козяча шкіра потрібна для письма!
— Хм, я ж вам невпинно пояснюю, — сказав Феноліо, підводячи Меґі до дверей бібліотеки. — Папір, Бальбулюсе. Папір — це сировина майбутнього.
— Папір! — Бальбулюс зневажливо чмихнув. — Чорнильний ткачу, ви ще божевільніший, ніж я думав.
Меґі відвідала з Мо стільки бібліотек, що збилася з ліку. Чимало бібліотек були більші, але навряд чи якась була краща за бібліотеку Тлустого князя. По ній було видно, що вона колись була улюбленим місцем господаря. Тут стояв лише один бюст Козимо, з білого каменю, до якого покладено трояндовий цвіт. Килими, які прикрашали стіни, були кращі за ті, які висіли у тронному залі, свічники важчі, кольори тепліші, і Меґі побачила достатньо речей у Бальбулюсовій майстерні, щоб припустити, які скарби її оточували тут. Скріплені ланцюжками, вони стояли на полицях, не так, як у бібліотеці Елінор, корінець до корінця, а обрізом догори, бо там знаходилася назва. Перед полицями рядами стояли бюрка, напевно, призначені для найновіших скарбів. Скріплені ланцюжками, як і їхні сестри на полицях, книжки лежали на бюрках накриті, щоб сонячні промені не потрапляли на Бальбулюсові зображення, а бібліотечні вікна було завішено важкими полотнищами. Очевидно, Тлустий князь знав, як згубно сонячне світло впливає на книжки. Лише дві книжки було розгорнуто. Перед однією з них стояла Бридка, так низько схилившись, що мало не торкалася сторінок носом.
— У Бальбулюса все краще й краще виходить, Бріано, — сказала вона.
— Він жадібний! Перлину за те, що він впускає вас до бібліотеки вашого свекра! — Її служниця стояла біля іншого вікна, виглядаючи надвір, а Віолантин син смикав її за руку.
— Бріано! — вередував він. — Ходи вже. Яка нудьга. Ходімо зі мною на подвір'я. Ти обіцяла.
— За перлини Бальбулюс купує нові фарби! За що ж іще він може їх купити? Золотом у цьому замку платять ще лише за статуї небіжчика. — Віоланта здригнулася, коли Феноліо зачинив за собою двері. Усвідомлюючи свою вину, вона сховала книжку за спиною. Лиш як побачила, хто перед нею стоїть, напруження з обличчя зійшло. — Феноліо! — сказала вона і прибрала з чола пасмо мишастого кольору. — Це треба так мене лякати? — Родима пляма на її обличчі була схожою на відбиток лапи.
Феноліо, всміхаючись, поліз до торби на паску.
— Я вам дещо приніс.
Віоланта жадібно схопила зелений камінь. Її руки були малі й пухлі, як у дитини. Вона знову поквапно розгорнула книжку, яку сховала за спиною, тримаючи берил перед одним оком.
— Бріано, ходи вже, а то накажу обрізати тобі волосся! — Якопо схопив служницю за волосся і потягнув за нього щосили, що вона аж скрикнула. — Мій дідусь так само робить. Він чикрижить волосся наголо шпільманкам і жінкам, які живуть у хащі. Він каже, що вночі вони перетворюються на сов і кричать попід вікнами, поки хтось не помре в ліжку.
— Не дивись на мене так! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Дияволя не я вигадав. Гей, Якопо! — Він штовхнув ліктем Фарида, поки Бріана все ще намагалася звільнити волосся від маленьких пальців. — Дивись, кого я тобі привів.
Якопо відпустив Бріанине волосся і без особливого захвату поглянув на Фарида.
— Він не має меча, — зауважив малий.
— Меча! Ще чого? — Феноліо покрутив носом. — Фарид — вогнедув.
Бріана підвела голову і поглянула на Фарида. Та Якопо, як і доти, дивився не надто зацікавлено.
— Який чудовий камінь! — пробурмотіла його мати. — Мій колишній зовсім не такий добрий. Я все бачу, Бріано, кожну літеру! Я тобі розповідала, що моя мати навчила мене читати, вигадавши для кожної літери невеличку пісеньку? — Вона почала тихенько наспівувати: — Веселий ведмедик відкушує від «В» велике вухо… Ще тоді я не дуже добре бачила, але вона писала мені величезними літерами на підлозі, вона їх викладала пелюстками або маленькими камінцями. А, Б, В, а ведмідь реве.
— Ні, — відповіла Бріана. — Ні, про це ви ніколи не розповідали.
Якопо досі роздивлявся Фарида.
— Він був на моєму святі! — зауважив Якопо. — Він жонглював смолоскипами.
— Та це пусте, дитяча забавка. — Фарид так пихато на нього дивився, ніби не Якопо, а він сам був княжим сином. — Я вмію різні речі, та вважаю, що ти для цього надто малий.
Меґі побачила, як Бріана скрадливо всміхнулася, витягуючи шпильку з золотавого волосся і сколюючи його наново. Вона робила це дуже граційно. Фарид спостерігав за Бріаною, і Меґі зловила себе на тому, що їй хочеться мати таке ж чудове волосся, хоча й не була певна, що так граційно зможе впоратися зі шпилькою. На щастя, Якопо знову привернув Фаридову увагу, відкашлюючись і схрестивши руки. Напевно, він копіював свого діда.
— Покажи мені, інакше тебе відшмагають. — Слова звучали смішно, виголошені таким дзвінким голосом, і водночас страшніше, аніж із вуст дорослого.
— Та невже?.. — Обличчя Фарида не виказало жодних почуттів. Він безперечно підгледів дещо у Вогнерукого. — Як думаєш, що я тоді з тобою зроблю?
Якопо відібрало мову, проте саме тієї миті, коли він хотів попросити маминої підтримки, Фарид простягнув йому руку.
— Ну, гаразд, ходімо.
Якопо вагався, і в якусь мить Меґі захотілося взяти за руку Фарида і піти з ним на подвір'я, замість того, щоб слухати, як Феноліо шукатиме сліди небіжчика. Та Якопо виявився спритніший. Його коротенькі бліді пальчики міцно вчепилися у Фаридову
