Чорнильна кров - Корнелія Функе
— Вогнерукому буде нелегко прочитати це, — спокійним голосом заявив Хмароходець.
— Ні, він зможе. Я його навчила.
Як недовірливо вони подивились на неї! Літери. Загадкові речі, інструмент для багатих, задумані не для чарівників і, певно ж, не для жінок…
Лише Хмароходець усміхнувся.
— Ви тільки погляньте. Вогнерукий вміє читати, — сказав він тихо. — Гаразд, але я не вмію. Отже, скажи мені краще, що ти написала, щоб я передав йому ще і на словах, у разі, якщо лист загубиться. З написаними словами це може легко трапитися, набагато легше, ніж з тими, що в голові.
Реза поглянула Хмарохідцеві в обличчя. «Ти надто довірлива до незнайомих людей», — як часто Вогнерукий казав їй це, та який вибір вона мала? Реза тихо повторила те, що написала:
— «Любий Вогнерукий! Я з Мо у шпільманському таборі, в непрохідній хащі. Мортола і Баста привели нас сюди, а Мортола… — Її голос відмовив їй, коли вона промовляла це, — Мортола стріляла в Мо. Меґі також тут, я не знаю, де саме, але прошу, знайди її і приведи до мене! Подбай про неї, як намагався оберігати мене. Та остерігайся Басти! Реза».
— Мортола? Чи не так звали оту стару, що бешкетувала у паліїв? — Шпільманові, який про це запитав, бракувало правої руки. Злодій. За крадіжку хліба позбавляли лівої, а шматка м'яса — правої руки.
— Так, кажуть, вона отруїла більше людей, ніж у Змієголова волосся! — Хмароходець підкинув дровеняку ближче у вогонь. — А Баста тоді порізав Вогнерукому обличчя. Він не зрадіє, почувши обидва імені.
— Але ж Баста помер! — вставив беззубий шпільман. — І про стару те саме казали!
— Розповісте про це дітям, — сказав котрийсь, що повернувся до Рези спиною, — щоб вони краще засинали. Такі, як Мортола, не вмирають. Вони самі вбивають.
«Вони мені не допоможуть! — подумала Реза. — Ні, після того, як почули обидва імені». Єдиний, хто дивився на неї до певної міри привітно, був чоловік, одягнений у червоно-чорні кольори вогнедувів. А Хмароходець усе ще розглядав її, ніби не знав, що й думати про неї та про її звістку. Та зрештою він мовчки забрав у неї з рук листа і заховав до торбини, яку носив на паску.
— Гаразд, я передам Вогнерукому твоє повідомлення, — сказав він. — Я знаю, де він.
Він їй допоміг. Реза не могла в це повірити.
— Дякую тобі. — Вона знову підвелася, хитаючись від утоми. — Як гадаєш, коли він отримає звістку?
Хмароходець потер коліно.
— Спочатку треба підлікувати ногу.
— Звісно. — Реза проковтнула слова, якими хотіла благати про терміновість. Тільки не підганяти, бо ще передумає. Хто тоді шукатиме для неї Вогнерукого? Дровеняка розтріскалася в полум'ї і посипала розжарені іскри їй до ніг. — Не маю чим тобі заплатити, — сказала вона, — та, може, візьмеш ось оце. — Вона зняла з пальця обручку і простягнула її Хмарохідцеві. Беззубий так жадібно розглядав золоту прикрасу, ніби сам охоче потягнувся б до неї рукою, та Хмароходець похитав головою.
— Ні, забудь про це, — сказав він. — Твій чоловік хворий, віддавати обручку — приносить нещастя, чи не так?
Нещастя. Реза поквапливо натягнула каблучку назад на палець.
— Так, — пробубоніла вона. — Так, ти маєш рацію. Дякую тобі. Я тобі дуже дякую!
Вона зібралася йти.
— Гей, ти! — Шпільман, який тоді відвернувся від Рези, поглянув на неї. На правій руці він мав лише два пальці. — Твій чоловік… він має темне волосся. Темне, як кротяче хутро. І він високий, дуже високий.
Реза розгублено поглянула на нього.
— Так?
— А ще рубець. Саме там, як у піснях. Я бачив його. Кожен знає, звідки він у нього: Пси Змієголова вкусили його туди, коли він полював на дичину поблизу Сутінкового замку і забив одного з оленів, білого оленя, якого вбити має право лише Змієголов.
Про що він каже? Реза пригадала слова Кропиви: «Розумно було б з твого боку запобігти, щоб інші побачили рубець на його руці».
Беззубий сміявся.
— Послухайте-но Двопалого. Він вважає, що там у печері лежить Сойка. Відколи це ти віриш у дитячі казки? Може, ще і його пір'яна маска з ним?
— Звідки мені знати? — гиркнув Двопалий. — Чи я його сюди привів? Та я вам кажу, це він!
Реза відчула, як пильно розглядає її вогнедув.
— Я не знаю, про що ви кажете, — мовила вона. — Я не знаю ніякого Сойки.
— А, он як? — Двопалий схопив лютню, яка лежала поруч із ним у траві. Реза ще ніколи не чула такої пісні:
Стережися, княже, хай тобі не йметься,
Бо це Сойка спокій твій давно украв.
Він волосся має темне, мов в крота.
Маску надягає, пір'ям прикриває
І убивць до суду притягає
Сойка, що його мечами не уб'ють,
Що його собаки не цькують,
Що ніколи не буває, де його шукають,
Й відлітає,
Коли ворог його проклинає.
Як вони всі витріщилися на неї! Реза відступила крок назад.
— Я мушу повертатись до свого чоловіка, — сказала вона. — Ця пісня… не має нічого спільного з ним, повірте мені.
Вона спиною відчувала їхні погляди. «Забудь про них, Резо! — подумала вона. — Вогнерукий отримає твоє повідомлення, решта не має значення».
Жінка, яка зайняла її місце, мовчки підвелася і знову лягла до інших людей. Реза настільки знесиліла, що ледь трималась на ногах, опускаючись на коліна на вкриту листям долівку. Знову виступили сльози. Вона витерла їх рукавом, занурила обличчя в тканину, яка пахла чимось настільки знайомим… будинком Елінор… старою канапою, на якій вона сиділи з Меґі та розповідала їй про цей світ. Реза схлипувала так голосно, що боялася збудити когось. Вона затисла рукою вуста.
— Резо? — Це було щось подібне до шепоту.
Вона підвела голову. Мо дивився на неї. Він дивився на неї.
— Я чув твій голос, — шепотів він.
Реза не знала, що їй робити: сміятися чи плакати. Вона схилилась над ним, цілуючи його обличчя. Сміялась і плакала.
План Феноліо
Дайте мені шматок паперу й олівець, і я переверну світ.
Фрідріх Ніцше
Після свята в замку минуло два дні, два дні, за які Феноліо показав Меґі кожен куточок Омбри.
— А от сьогодні, — сказав він, коли вони зібралися йти після сніданку, — сьогодні я покажу тобі річку. Це крутий узвіз, трохи неприємний для моїх старих кісток, та
