Чорнильна кров - Корнелія Функе
Служник, який з'явився перед очима Феноліо біля тронного залу, виглядав блідим і втомленим від безсонної ночі.
— Тлустий князь, — прошепотів він до Феноліо, — ще під час свята на честь свого онука подався до ліжка і відтоді не підводився. Він не їсть і не п'є, а ще надіслав посильного до каменотеса, який теслює над його саркофагом, щоб прискорити справу.
До Віоланти їх таки впустили. Тлустий князь не забажав бачити ані свою невістку, ані онука. Навіть цирульників відіслав геть. Він терпів лише присутність Туліо, свого пажа з волохатим обличчям.
— Вона знову там, де їй не дозволено бути! — ведучи їх замком, шепотів служник, ніби хворий князь міг чути його у своїх покоях. У кожному коридорі на них згори дивилися статуї Козимо. Відтоді як Меґі знала про наміри Феноліо, кам'яні очі ще більше непокоїли її.
— Але ж фігури мають одне й те саме обличчя! — прошепотів їй Фарид, та перш ніж Меґі змогла пояснити, чому так, служник мовчки подав знак підійматися гвинтовими сходами.
— А що, Бальбулюсу ще й досі так добре платять за те, що він впускає Віоланту до бібліотеки? — тихо запитав Феноліо, коли їхній проводир зупинився перед дверима, оббитими латунними літерами.
— Бідолашна повіддавала йому майже всі свої прикраси, — у відповідь прошепотів служник. — Та кого це дивує, свого часу він мешкав у Сутінковому замку. Всі, хто походить з місцин по той бік хащі, вирізняються жадібністю, це знає кожен. За винятком пані.
— Заходьте! — непривітно відгукнувся хтось на його стук.
Приміщення, до якого вони увійшли, було таке світле, що Меґі довелося мружитися після всіх цих темних коридорів та сходів. Денне світло падало крізь високі вікна на ряд дорогих різьблених бюрок. Чоловік, котрий стояв біля найбільшого бюрка, був ні молодий, ні старий, з чорнявим волоссям і карими очима, які дивилися не дуже люб'язно, коли він до них обернувся.
— Ах, Чорнильний ткачу! — промовив він і неохоче відклав убік заячу лапу, яку тримав у руці.
Меґі знала, для чого ту використовували. Мо часто їй пояснював. Пергамент стає еластичний, коли його розтирати заячою лапою. А ще там були фарби, назви яких Мо постійно мусив наново їй повторювати. «Скажи ще раз! — як часто вона мучила його цим проханням, бо не могла наслухатися їхніх назв: аурипігмент, лазурит, фіолетовий і малахітова зелень. — Чому вони ще й досі такі яскраві, Мо? — запитувала вона. — Їм уже стільки років! З чого їх зроблено?» І Мо їй це пояснював: розповідав, як їх виготовляють, усі ці чудові фарби, які навіть сотні років по тому сяяли, ніби їх вкрали у веселки, бо книжкові сторінки захищали їх від світла і повітря. А що для малахітової зелені необхідно було потовкти цвіт диких півників і розбавити його жовтим окисом свинцю, а що червоний походить від пурпурових равликів та вошей… Скільки разів вони удвох роздивлялися картинки в одному з дорогоцінних рукописів, які Мо мусив звільнити від вікового бруду.
«Поглянь-но на ці витончені завитки! — промовляв він. — Можеш собі уявити, наскільки тонкими мають бути пензлики і пера, якими малюють подібні речі, Меґі?» Як часто він скаржився, що тепер ніхто не розуміється на виготовленні такого інструменту. І ось вона побачила їх на власні очі: тонкі, як волосина, пера і крихітні пензлі, цілий оберемок у глазурованому глечику, пензлі, які могли б наносити квіти й обличчя розміром з головку шпильки на пергамент і папір, змочені невеликою кількістю Гуміарабіку, щоб фарба ліпше трималася. У неї свербіли руки, щоб витягнути одного пензля з оберемку і взяти з собою, для Мо…
«Лише задля цього він мусив би прийти з нами! — подумала вона. — Щоб постояти в цьому приміщенні».
Майстерня книжкового мініатюриста, художника-ілюстратора… Світ Феноліо здавався ще вдвічі, втричі чудовішим.
«Елінор віддала б свого мізинця за те, аби опинитися тут», — подумала Меґі й хотіла підійти до одного з бюрок, розглянути все зблизька: пензлі, фарби, пергамент, та Феноліо стримав її.
— Бальбулюсе! — Він ледь помітно вклонився. — Як майстер сьогодні почувається? — В його голосі відчувалося глузування.
— Чорнильний ткач шукає пані Віоланту, — монотонно пояснив служник.
Бальбулюс вказав на двері за спиною.
— Ну, ви знаєте, де бібліотека. Можливо, її ліпше було б перейменувати на «скарбницю забутих коштовностей». — Він трохи гаркавив. Язик бився об зуби, немов йому бракувало місця в роті. — Віоланта саме роздивляється мою нову роботу, тобто те, що вона може там угледіти. Це копія оповідок, які ви написали для її сина. Мушу зізнатися, що пергамент я б ліпше використав для інших текстів, проте Віоланта наполягла.
— Власне, мені шкода, що ви мусите марнувати ваше мистецтво на такі дурниці, — відказав Феноліо, навіть не удостоївши поглядом роботу, яка лежала перед Бальбулюсом.
Здавалося, Фарида також не цікавила картина. Він поглянув у вікно, з якого небо світилося блакитніше за будь-які фарби на вишуканих пензлях. Меґі ж хотілося побачити, наскільки Бальбулюс розумівся на мистецтві, чи були підстави для того, щоб його міна була така зарозуміла. Вона непомітно ступила вперед і побачила картину, облямовану сухозліткою, на якій виднівся замок між зелених схилів, ліс, розкішно вдягнений вершник серед дерев, феї, які дзижчали довкола, і білий олень, який пустився навтіки. Ніколи раніше вона не бачила такої картини, як ця. Малюнок вигравав, як вітраж, як вікно в пергаменті Дівчина з величезним задоволенням схилилася б над картиною: розглядала б обличчя, начиння для вуздечки, квіти і хмари, проте Бальбулюс блимнув таким крижаним поглядом, що вона, зашарівшись, відсахнулася.
— Вірш, якого ви вчора принесли, — сказав Бальбулюс знудженим голосом, схиляючись над роботою, — хороший. Ви маєте частіше щось подібне писати, але ж я знаю, що ви надаєте перевагу оповідкам для дітей та пісням для строкатого люду. Навіщо? Щоб ваші слова наспівував вітер? Виголошені слова живуть не довше, аніж комаха! Лише записане слово живе вічно.
— Вічно? — Феноліо вимовив це так, ніби не було нічого смішнішого у світі. — Нема нічого вічного, Бальбулюсе. А для слів нема нічого ліпшого, аніж бути оспіваними шпільманом! Так, певна річ, вони змінюються, щоразу співаються інакше, та хіба це не чудово? Оповідка, яка має інше вбрання, коли її чуєш знову, що може бути кращим? Оповідка, яка росте і вкривається бруньками, мов істота! А порівняйте їх із тими, які друкують у книжках! Гаразд, можливо вони довше живуть, проте дихають лише тоді, коли людина розгортає книгу. Вони — мов звук, затиснутий між палітурками, і лише голос пробуджує їх знову
