Чорнильна кров - Корнелія Функе

Феноліо мовчав. Його обличчя було таке безпорадне, що Меґі стало його шкода. «Може, він уже не захоче, щоб я його вичитувала?» — міркувала вона і на якусь дивну мить відчула щось подібне до розчарування.

— Бріано, ходімо! — наказала Бридка, проте її служниця не поворухнулась. Вона дивилася донизу, на подвір'я, немов ніколи в житті не бачила вогнедува.

Віоланта наморщила чоло і підступила до неї.

— Чому ти так вилупилася? — запитала вона і примружено поглянула на подвір'я.

— Він вирощує квіти з полум'я, — пролепетала дівчина. — Спочатку вони мов золоті бруньки, а тоді проростають пелюстками. Таке я бачила лиш раз… коли була дуже маленька…

— Чудово, та зараз ходи. — Бридка повернулася і покрокувала до дверей.

Вона мала дещо дивну манеру ходити: опустивши голову, але з рівною, як свічка, спиною.

Бріана востаннє кинула погляд на подвір'я, а потім поквапилася за нею.

Бальбулюс розмішував фарби, коли вони увійшли до майстерні: блакитну для неба, теракотову і умбру для землі. Віоланта щось прошепотіла. Напевно, лестила Бальбулюсові. Вона вказала на книжку, яку для неї принесла Бріана.

— Я прощаюся, ваша високосте! — сказав Феноліо.

— Так, ідіть! — відповіла вона. — Та коли наступного разу мене відвідаєте, то не запитуйте про померлого чоловіка, а принесіть одну з пісень, які ви пишете для шпільманів! Мені вони дуже подобаються, насамперед ті, що про розбійника, який гніває мого батька. Як же його звати? А, точно, Сойка.

Засмагла шкіра Феноліо трохи зблідла.

— Звідки… звідки ви взяли, що ці пісні написав я?

Бридка засміялася.

— О, ви забули? Я — донька Змієголова, певна річ, я маю шпигунів! Ви боїтеся, що я розповім батькові, хто автор? Не хвилюйтеся, ми обговорюємо одне з одним лише найнеобхідніше. І до того ж його більше цікавить, про що йдеться у піснях, аніж хто їх написав. А втім, на вашому місці я поки що залишилася б по цей бік хащі!

Феноліо вклонився, вимушено всміхаючись.

— Я врахую вашу пораду, ваша високосте, — сказав він.

Оббиті двері грюкнули, коли він зачинив їх за собою.

— Чорт забирай, — бурмотів Феноліо. — Чорт забирай, чорт забирай!

— Що сталося? — Меґі стурбовано поглянула на нього. — Це через те, що вона сказала про Козимо?

— Дурниця! Ні! Якщо Віоланта знає, хто пише пісні про Сойку, то Змієголов знає запевне. Він має значно більше шпигунів, ніж вона, і що тоді, якщо він недовго залишатиметься по свій бік хащі? Ну, гаразд, ще є час, щоб ужити заходів… — Меґі, — прошепотів він до неї, спускаючись крученими сходами. — Я ж тобі казав, що мав прототипа для Сойки. Вгадай, кого? — Він очікувально поглянув на неї. — Ти мусиш знати, що я люблю брати за прообраз для персонажів справжніх людей, — змовницьки прошепотів він. — Не кожен письменник удається до цього, та з власного досвіду скажу, що це їх просто робить жвавішими! Вирази обличчя, жести, поставу, голос, можливо, родиму пляму чи рубець я краду тут, там, і ось вони дихають, поки кожен, хто чує про них або читає, не повірить, що може доторкнутися до них! Щодо Сойки, я не на кожного зважав. Він мав бути не надто старий, але й не надто молодий, гладкий або малий, звичайно, теж ні, герої ніколи не бувають малі, товсті чи бридкі, можливо, у справжньому житті, але не в оповідках… Ні, Сойка мусив бути високий і ставний, як люблять люди.

Феноліо замовк. Почулися кроки, хтось спускався сходами вниз, і над ними на грубо отесаних східцях з'явилася Бріана.

— Перепрошую! — сказала вона, озирнувшись із відчуттям провини, ніби вислизнула крадькома, без відома господині. — Але цей хлопець. Чи ви знаєте, у кого він навчився так бавитися з вогнем? — Вона дивилася на Феноліо, немов найбільшим її бажанням було почути відповідь і водночас вона цього найбільше боялася. — Ви знаєте? — знову запитала вона. — Ви знаєте його ім'я?

— Вогнерукий, — відповіла Меґі замість Феноліо. — Вогнерукий навчив його. — І лише коли вона вдруге промовила ім'я, Меґі зрозуміла, кого їй нагадувало Бріанине обличчя і вогнисто-рудий вилиск волосся.

Хибні слова

Лишаться тобі нехай руде волосся

І мій шалений сміх.

А інше все, погане чи хороше,

Іщезне геть,

Мов той листок зів'ялий, що течія несе.

Франсуа Війон. Балада про маленького Флорестана

Вогнерукий саме проганяв Пронозу від Роксаниного курника, коли Бріана прискакала до садиби. Серце його мало не завмерло, коли він її побачив. Вона виглядала, наче донька багатого купця. Відколи це служниці носять такі сукні? А ще кінь, на якому вона сиділа, не пасував до тутешніх умов своєю коштовною збруєю, позолоченим сідлом і чорним, як смола, кольором хутра, яке так полискувало, немов три конюхи цілий день тільки тим і займалися, що вичісували його. З нею був солдат, вбраний у кольори Тлустого князя. Він байдуже дивився на вбогу хатинку і поля. Втім, Бріана дивилася на Вогнерукого. Вона випнула підборіддя, точнісінько як її мати, поправила шпильку на волоссі і дивилася на нього.

Якби він тільки міг зробитися непомітним! Який неприязний був її погляд, який дорослий, мов у ображеної дитини. Вона так схожа на свою матір. Солдат допоміг їй злізти з коня, потім напував коня біля криниці і вдавав із себе глухого й сліпого.

Роксана вийшла з хати. Очевидно, відвідини були несподівані для неї, так само як і для Вогнерукого.

— Чому ти не сказала, що він повернувся? — накинулася Бріана.

Роксана відкрила було рота і знову стулила його.

Куниця зіскочила Вогнерукому з плеча й зникла за курятником.

— Я попросив її, — який хрипкий був його голос. — Я думав, що ліпше сам тобі скажу.

«Та твій батько боягуз, — додав він подумки, — боїться власної доньки».

Як розлючено вона на нього подивилася! Точнісінько як раніше. Та вона була вже надто доросла, щоб ударити його.

— Я бачила цього хлопця, — сказала вона. — Він був на святкуванні, а сьогодні жонглював полум'ям для Якопо. Він грався з вогнем точно як ти.

Вогнерукий побачив, як позаду Роксани з'явився Фарид. Він зупинився у неї за спиною, а Єган проштовхнувся між ними вперед. Він кинув заклопотаний погляд на солдата, потім підбіг до сестри.

— Звідки в тебе такий кінь? — запитав він.

— Віоланта дала. На знак подяки за те, що я беру її з собою вночі до шпільманів.

— Ти береш її з собою? — Роксанин голос звучав стурбовано.

— А чому б і ні, їй це подобається! І Чорний Принц дозволив. — Бріана не піднімала на неї очей.

Фарид побрів до Вогнерукого.

— Чого їй тут треба? —