Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
Мати дивилася нескінченні марудні серіали.
Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До шаленства. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.
— Ти розумієш, що коли вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію?!
Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як опудало.
З нього кепкували — бо зріст. Кликали «кишкою», «шпалою», а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково…
У глибокій шухлядці зберігалися їхні з Оленкою фотокартки — він їх не викинув. Ідіот.
Йому набридли материні докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не складе.
У нього не було жодного друга.
Він був зайвий.
А мати того дня приготувала йому бутерброд з маслом і сиром. Заварила чай у маленькому термосі. І поклала яблуко.
Він не знав про це. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер про це дізнався.
Якби він відкрив сумку — це яблуко втримало б його.
* * *
— Мел…
— Так?
Антон зрозумів, що не зможе сказати приготовлену фразу. Очі в Мела були темно-зелені, грузькі, а кросівки білі, як яєчна шкаралупа.
— Я шкодую, — вимовив Антон. — Я каюся.
— У тім, що погано грав?
— Ні… У тім, що я…
І замовк.
— Ну? — ледь помітно підморгнув Мел.
— Я мерзотник! — майже викрикнув Антон. — Я зрадник…
— І що? — Мел посміхнувся.
Антон мовчав.
— Не має значення, — сказав Мел. — Я тобі не суддя. Тепер у тебе одне завдання й одна думка в голові: будь-що закидати м’яч у кошик. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати… Тож радій: іншим і такої не дано.
* * *
Антон збагнув зміст його слів значно пізніше.
Ігрове поле було місцем, що заміняє життя, а душова — аналогом смерті. Символом розпачу.
Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як спекатися від опікуна-захисника і «запропонувати» себе тому, хто розігрує. Як точніше зробити передачу. Як обвести. Як відібрати. Як закидати.
Буденна загибель що підстерігає його в момент результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, викликав жах, але до вогнеметів і Людовик і Мел удавалися за виняткових ситуацій. На очах Антона один раз спалили Сашка й один раз — Вову. Сам він такої долі поки що уникав.
Зате в душовій завжди пам’ятав, що трапилося. У душовій він повсякчас думав про маму та про червоне яблуко на споді спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці в сусідніх кабінках, бачив зелений двір під ногами — і мамине обличчя, коли вона довідалася.
Про Оленку майже не згадувалося.
Вона, мабуть, уже народила. А може, минув лише один день… А можливо, сто років. І там уже немає нікого, хто його знав. І мама тепер вільна від…
А може, це навічно.
— Слухай, Сашко…
— Чого тобі?
— А що ці козли, в армії… що вони з тобою робили?
— Одчепися, — Сашко відразу оддалився, насупився і спохмурнів.
— Ти розумієш, — сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. — Адже мене ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки я не вішався. Я…
— Мало чого, — сказав Сашко. — Он Славко-молодший теж. У нього папаша був бізнесменом. Славко в Англії був, у коледжі… поки йому не набридло. Вибрав, розумієш, волю. І ти вибрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.
— А в тебе мама залишилася?
Сашко подивився вгору, не зажмурюючись під струменями води, начебто очі в нього були скляними:
— Хоч би справедливість була… А так — ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав — ви ж усе про мене знаєте. Я ж не з жиру, а від розпачу… А він каже — ну то й що.
* * *
— Що з тобою, Тошо?
Антон мовчав.
Ось уже другу гру він одверто саботував. Упускав м’яч. Промахувався з найвигідніших положень. Байдуже стежив за грою, ходив по майданчику пішки, як сторонній спостерігач.
— Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Хочеш розпрощатися з хлопцями — і зі мною?
— Так, — сказав Антон.
— Що-о?!
— Я готовий піти на загальних підставах, — вимовив Антон, дивлячись Мелові поверх голови. — Це було б справедливо.
Мел помовчав. Взяв Антона за плече; його дотик був, як пещення гігантського богомола:
— Ти щось знаєш про справедливість? Поділися із мною. Бо я не знаю.
* * *
— Це Данилко, — сказав Людовик. — Чудово грає в нападі. Прошу любити й шанувати… Антоне, можна тебе попросити розім’ятися з Данилом один на один?
Хлопець був двометровий і дуже молодий. Років шістнадцяти, не старший. Насуплений. Напружений, але не зляканий. У гарній футболці відомої фірми.
— Давай, — Мел кинув Антонові м’яч. І поки той летів — Антон устиг зрозуміти, що Сашка більше не побачить.
«Що ти знаєш про справедливість?»
Чому — Сашко?!
Він, Антон, добровільно відмовився від потурання. А Сашко — той завжди боявся піти на загальних підставах…
«Людовик мене поміняє, хай тільки щось…»
І ось він, Антон, грає з якимось Данилком.
…Цей підліток був рішучий і самовпевнений. І на півголови за Антона вищий. Гра йшла по колу: Данилко притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знову: Данилко притискав Антона до лінії…
— Гаразд, — сказав Людовик. — Мел, Антоне, зачекайте мене трохи.
І пішов за огорожу — удвох із Данилком.
— Мінятиме, — сказав Мел.
— Що? — не зрозумів Антон.
— Цей не підходить.
— А чим йому не догодив Сашко?!
Мел знизав плечима:
— Адже це він собі вибирає гравців, а не я і не ти… Правда?
Тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем — це був Антонів ровесник, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.
* * *
Коли рахунок у новій грі досяг двох тисяч ста восьми — двох тисяч дев’яноста на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета, але знав, що він неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Був певен, що заб’є.
М’яч був жовтогарячий, а вогонь — білий. Якщо дивитися зсередини. Білий з тонкими чорними гілочками, схожими на кровоносні судини. І Антон біг і горів — довго, кілька нестерпних секунд.
У вогні згорталося листя каштана. І аркуші чиїхось листів — дитячий почерк; і обпливали, немов крижинки, кольорові та чорно-білі фотознімки…
Вони з Оленкою на морі. З «сувенірним» виднокраєм позаду. Оленка усміхається й обіймає Антона за шию.
Вона в тонкому халатику на мокре тіло.
Оленка…
«Мамо! Забери ти
