Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

– Зрозуміло, – відгукнулася жінка. Вона не збиралася продовжувати болісну тему, адже знала – навіть зараз Колодар ніс в собі вірність страченим правителям. Та, разом з тим, він не зміг би зрадити свій народ. – Взагалі, можливість розгадати таємницю регенерації титанів є, але мені потрібні будуть зразки для дослідів.

– Армія докладе зусиль, щоб ви змогли отримати їх, – похмуро промовив генерал-сотник Гудимир.

***

Далеко на півночі та за межею Херета, біля вогнища сидів юнак, обсмажуючи нещодавно впольованого кабана. Русяві пасма налипли на високе чоло через дрібний дощ, змушуючи того роздратовано втирати обличчя рукавом. Одяг парубка більше походив на лахміття, ніби той давно не змінював одежу.

Не надто дбаючи про готовність, він вгризався зубами в напівсире м'ясо. В лісі за його спиною кишіли хижаки, що не наважувалися підійти ближче. Тварини, та й нечисть також, відчували загрозливу ауру.

– Виглядаєш як жебрак, – почувся з боку презирливий голос. – Ти давно мився? Від тебе жах як тхне кров'ю.

Юнак нічого не відповів, лише перевів на свого гостя похмурий погляд. Гостем виявився парубок, мабуть, на рік молодший від нього самого. Зовсім не схожий на людину через мармурову шкіру та світлий одяг – він здавався радше небожителем або вищою нечистю.

– Чого тобі, Стан? – недружелюбно прошипів у відповідь, жуючи м'ясо. Він ніколи не дбав про гарні манери. Та й нікому було їх показувати – для нього не існувало друзів, а найглибші ліси півночі ставали домом.

– Приніс тобі чистий одяг, – закотив очі титан, простягнувши співрозмовнику згорток з речами. – І ще дещо, Йор. Він наказав, щоб саме ти зустрів людей.

– Яких? – буркнув, обтерши руки об штани, що й так не відрізнялися чистотою.

– Е ні, спочатку помийся, – роздратовано вигукнув Стан, коли змій потягнувся за новими речами. – Без цього навіть в чистому одязі ти краще не виглядатимеш. Що стосується людей... це військова розвідка, наскільки я зрозумів. Ми оголосимо війну цією зустріччю.

– Тобто, я можу просто вбити їх усіх? – похмуро запитав Йор, скидаючи брудний одяг прямо в вогонь.

– Не всіх, – нагадав юнак, згадуючи своє попереднє покарання. Мимоволі скривився, потерши шию, і зітхнув: – не втрачай розум в бою.

Титан тільки презирливо пирхнув, перш ніж пірнути в холодну, гірську річку. Він щиро ненавидів людей. Вони катували його з перших хвилин життя, жорстоко вбиваючи навіть своїх, коли ті намагалися захистити змія.

Йор не вірив в «хороших» особин цього виду – навіть якщо такі й були, то швидко змінювали власні погляди на користь більшості. Рідко відчував щось, окрім ненависті, а тому існував окремо навіть від титанів. Ті розуміли таку поведінку, тож не втручалися.

Він з'являвся на очі людству лише задля виконання наказів. Якби не вони – напевно, Йор давно б винищив усіх бридких створінь, так само, як вони знищували все невідоме.

Змивши бруд з тіла та волосся, парубок не став затримуватися у воді – розслабся він хоч на мить і стрімка течія віднесла б його до самого океану.

Повернувшись до Стана, який задумливо спостерігав за язиками полум'я, що ледь чутно шипіли через дощові краплі, Йор сів на камінь поруч. Він не поспішав одягатися, бажаючи спочатку обсохнути – тягнути тканину на вологе тіло було ще тим випробуванням його терпіння.

– Гар досі няньчиться з нею? – Йор не витримав гнітючого мовчання першим. Стан рідко навідувався до нього і був єдиним джерелом інформації.

– Так, – юнак одразу зрозумів, про кого мова. – Сам знаєш, ми мусимо поважати...

– Вона до цих пір не обрала сторону! – роздратовано прошипів, обриваючи титана на півслові. Проводячи більшість часу в зміїній подобі, Йор настільки звик до сичання при розмові, що зберігав цю звичку і в людській подобі.

– Знаю, – байдуже кивнув Стан. – Але вона цінна для нього. Її сила цінна для нас.

– Легше змусити її, аніж терпляче чекати стільки років, – злісно відгукнувся змій.

– Ніхто з нас не наважиться на подібне. Ти ж знаєш, ця сила інша. Вона здатна знищувати навіть подібних нам, що вже казати про людей.

– То він просто боїться її? – насмішкувато запитав Йор, одягаючись.

– Звісно ж ні. Скоріше, змушує нас поважати її.

Титан лише презирливо пирхнув. Йому це зовсім не подобалося. Таке ставлення лише через інакшу силу? Для нього теперішня ситуація говорила не про повагу – про страх їхнього конунга.

– В будь-якому випадку, тобі варто поспішити, – нагадав Стан, спостерігаючи за парубком.

– І без тебе знаю, – відгукнувся Йор, щойно на його обличчя почала наповзати темна луска.

Людське тіло вигнулося, змушуючи стиснути зуби від болю, коли кістки почали змінюватися. Перетворення завжди було болючим, тому він рідко приймав подобу людини – лише за потреби, при спілкуванні з іншими титанами.

Не те щоб Йор не міг розмовляти змієм зі своїми – це проста повага та символічний доказ довіри до них. Та затишніше все ж було в зміїному вигляді – справжньому для нього.

Вже за мить величезний, темно-зелений, майже чорний змій повз широкими вулицями Херета, на південь. Місцева нечисть неохоче поступалася дорогою – титана не могла стримати навіть магія, що вже казати про фізичну силу.

Вслухаючись в оточуючі звуки, Йор одразу відчув декількох вершників прямо над урвищем, що нависало над містом. Вони не могли його бачити чи бодай відчувати – стіна, зведена над Херетом самим конунгом Ос, просто не дозволила б цього.

Змій не поспішав явити себе чи нападати. Спершу бажав оцінити ворога – наскільки складним буде зіткнення? Схоже, ці люди були насторожі, тож доведеться постаратись.

Задумливо висунув роздвоєний язик, підсвідомо зчитуючи не лише запахи, а й емоції гостей. Та страху не було. Солдати зосереджено вдивлялися в місто, повністю вкрите штучним туманом, який і ховав змія від чужих поглядів.

Чекати далі немає сенсу.

Йор стрімко збільшився в розмірах, повністю виправдовуючи власне звання титана, і кинувся вперед.