Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

Кам'яним коридором п'ятого поверху в різні боки розносилась луна від кроків молодої жінки. В головному штабі, вже знайомі з нею офіцери, намагалися не потрапити красуні на очі – без перебільшень, ця зустріч могла обійтися їм дорогою ціною.

Шовкова сукня блакитного кольору звабливо обтікала вигини та гарні форми аристократки, а високі, загострені підбори шкіряних чоботів відстукували кожен крок. Густі, чорні локони спадали до самих стегон, тоді як шкіряна куртка з нашивками генеральної старшини тільки підкреслювала зухвалість її характеру.

Геніальний зіллєвар за фахом та професійний маг душ з дванадцяти років – в свої тридцять три Леля Конрад мала звання генерал-чотової штурмових військ. Мабуть, зараз і не злічити, скільки разів її підвищення намагалися оскаржити – чоловіків обурювала молода жінка у військовій верхівці країни. Все ж, генералами не ставали так рано – зазвичай, не раніше п'ятдесяти.

Проте, скарги та обурення припинились в одну мить. Це сталося вісім місяців тому, коли Леля очолила війська для підтримки східного князівства Чуей – зовсім невелике, воно потерпало від атак південного сусіда.

Саме тоді, вдвічі більше королівство Ізяслав було змушене відступити, підписавши не дуже вигідний договір з Чуеєм. Своєю хитрістю та лише з п'ятьма загонами штурмовиків, Леля відкинула ворога далеко за межі князівства.

Та відомою жінка була не лише через власні здібності – свого часу її навчав генерал-поручник Гордій Дантур, відомий як Непереможний. Стратегія, тактика – він навчав військовій справі навіть попереднього короля. Але стати учнем цього чоловіка було складно – Дантур звертав увагу на наявність лише йому відомих рис характеру.

Непереможний бажав зростити нове покоління полководців, яке могло б змінити армію та призвести до відчутного прогресу усю країну. Ні статки, ні титули чоловіка не цікавили, тож навчатися у вимогливого генерала було неабиякою честю, яка випадала далеко не кожному.

Лелю Конрад тоді зненавиділи заможні батьки юних аристократів – мало того, що дівчинка, так ще й проста баронеса. Того часу вибір Дантура привніс неабиякі зміни в патріархальне суспільство.

Та генерала мало хвилювали чужі обурення. Його офіційною відповіддю невдоволеним було коротке повідомлення: «перемогу країні приносить гострий розум, а не геніталії її полководця. Якщо ви не здатні це прийняти – мені вас шкода».

Проте, як би там не було, не май Леля зухвалого характеру та сталевого стержня – її б затоптали ще на початку військової кар'єри.

І зараз, знаючи запальну натуру командуючої, солдати завбачливо уникали аристократку. Вона не терпіла неповаги від підлеглих, жорстко караючи за непокору. Жінки не були менш витривалими чи менш розумними, але патріархальний устрій змушував тих докладати неабияких зусиль для підвищення чи, навіть, звичайної поваги з боку інших.

Штовхнувши двостулкові двері до радницької зали, брюнетка увійшла всередину. За овальним столом вже зібралися генерали, змушені зціпити зуби через таку зухвалу появу своєї колеги.

– Ви мало не спізнилися, генерал-чотова Конрад, – холодно промовив сивий, але ще міцний чоловік.

– Не перебільшуйте, генерале, я прийшла саме вчасно, – насмішкувато відмовила жінка. Вона завжди ходила по межі дозволеного, з прихованим задоволенням дратуючи консервативних стариганів. – Краще почнемо термінову нараду негайно, якщо вам так потрібна моя присутність.

– Не забувайте, з ким розмовляєте, пані, – погляд чоловіка потемнішав.

– Як і ви, генерал-сотнику Гудимире, – в тон йому відповіла Леля, поглянувши на співрозмовника синіми очима. Впевнившись, що той зрозумів її вірно, жінка роззирнулася: – отже, тема сьогоднішньої розмови – титани Ос, вірно?

– Вірно, – кивнув генерал-чотар Колодар, що з усмішкою спостерігав за цією короткою сваркою.

Чоловіку подобався характер молодої колеги – вона складала враження людини, що завжди готова до смертельного бою. На відміну від генерал-сотника, Колодар усвідомлював, скільки зусиль докладала ця жінка, щоб просто бути там, де вона є. Її звання та виняткові вміння не були простим дарунком Перуна-покровителя – навіть найбільші таланти вимагали величезних зусиль для свого втілення.

– Вас викликали, щоб обговорити певну... гм... можливість, – пояснив чоловік. – Зараз армія має дуже мало інформації про титанів, тож нам потрібна ваша консультація, як видатного зіллєвара.

Схиливши голову на бік, Леля Конрад відкинулась на спинку високого стільця, проте, при погляді на Колодара її очі помітно потеплішали. В розмові з цим чоловіком генерал-чотовій не треба було захищатися.

– Тобто, хочете віддати мені якогось титана задля експерименту? – задумливо запитала жінка. – Гадаю, вас цікавить їхня регенерація, що здатна відновити навіть життєво важливі органи, чи не так?

– Все так, – кивнув Колодар. Інші ж генерали мовчки дослухалися до розмови, дозволяючи чоловіку пояснити все самостійно. – Наскільки мені відомо, коли сімнадцять років тому військова верхівка намагалася знищити дітей зі свідомістю титанів – солдати так і не досягли успіху, перш ніж усі діти зникли.

– Тобто, це правда? – здивувалась Леля. – Королівська родина провела темний ритуал над дітьми, щоб дарувати тим магічні надздібності? Тоді на біса армія взагалі кинулась їх винищувати?

З боку деяких генералів, причетних до тих подій минулого, почувся роздратований скрегіт зубів. Зараз вони усвідомлювали, що, можливо, діяли з зайвим поспіхом. Але тоді невідома сила, якій не було рівних навіть серед видатних магів країни, здавалася трагедією та неабиякою загрозою.

– Діти стали одержимими, – ніяково промовив чоловік. Він не брав участь у страті колишніх королів та малолітніх дітей. В ті часи Колодар був полковником, що не бажав вірити у зраду правителів. Напевне, саме тому чоловік перейшов у звання генерал-чотаря лише п'ять років тому. – Армія побачила в них загрозу, якою неможливо буде керувати. Ймовірно, король та королева могли якось впливати на них, але... ми цього вже не дізнаємось.