Патя в світі Галілео. Боротьба за виживання - Любава Олійник

У двері постукали:

— Ну, скільки можна теревенити? Хіба можна дівчат залишати удвох? — пробурчав Гліб і увійшов до кабінету, насупивши брови, наче ображений котик.

— Глібе, забирай Патю, а я беру на себе Галю, — услід зайшов веселий Лео, підморгнувши.

— Куди береш? На плечі? — жартівливо кивнув Гліб, демонструючи свої біцепси.

Схоже, хлопці також остаточно порозумілися, адже останнім часом у них було деяких "ілон"… тобто непорозумінь. Їхні жарти звучали так мило і по-домашньому.

Ми обидві усміхнулися нашим хлопцям. Хотілося легкості, жартів і флірту, а не безкінечних справ. Хоча роботу потрібно буде зробити добре, інакше Даміан нам цього не пробачить.

— А ти ж мав бути на Землі? — згадала я, що після наради Лео мав направитися по насіння.—А ти ж мав бути на Землі? – згадала, що після наради Лео мав направитися по насіння.

— Уже був, хоч і хвилин двадцять, — усміхнувся, але його погляд і увага були направлені на Галю, за відсутністю якої він скучив… мабуть.

— Пропоную випити пива і подивитися кіно, яке я завантажила на ноутбук вдома, — Галя розтирала скроні від напруженої роботи.
— Ні, нас можна заманити хіба що смачненькими домашніми стравами, — спокусливо усміхнувся мені Гліб та підморгнув, згрібаючи в обійми. "Ох, і гурман!" - подумала я, закочуючи очі.

— Глібе, коли ти наїсися? — кинула на брата майже ображений погляд Галя, проте абсолютно не засмутилася нашою відмовою. "Ділити кухню з Патею - це те саме, що відкрити філіал ресторану", - мабуть, подумала вона.

— Коли мені Патя буде готувати так, як це робить її мама, — з переможною усмішкою поглянув на Галю та Лео Гліб, а в них, схоже, від цього одкровення аж рот відкрився. "О, Глібе, ти ще не знаєш, на що підписався!", - ледь не вирвалося в мене.

Я поспішила на допомогу: — Ну, насправді ти смакував лише маминими рогаликами та запіканкою.

— От я й кажу, що попереду стільки усього, що я ще не пробував! Але ж я приніс тобі рогалики, хоча міг усі з’їсти сам… — Гліб зробив жалобний вигляд, наче віддав останню сорочку.

— Ну годі, котики-муркотики. Час іти спатки, — Лео глянув на свій гаджет-браслет, — уже одинадцята вечора, потрібно хоч повечеряти і хоч трохи виспатися, а у нас ще стільки розмов, — він багатозначно поглянув на Галю, наче знову закохувався у свою дівчину.

Ми покинули офіс і зайшли в ліфт, натиснувши свої двадцять дев’ятий і вісімнадцятий поверхи, стали спускатися. У ліфті панувала атмосфера затишку і кохання.

Засвітився наш, двадцять дев’ятий поверх. Гліб вийшов за мною, і ми кивнули їм на прощання.

— Ех, потрібно було хоч піцу замовити, — чи то подумала, чи то промовила собі під ніс, відкриваючи двері до своїх апартаментів.

Гліб зайшов за мною, і я завмерла, не в змозі ступити наступного кроку.

— Це… побачення! Перше… Справжнє, — хлопець повернув мене до себе і палко поцілував, закриваючи ногою двері.

Поцілунок був фантастичний, але мені не терпілося побачити те, що він приготував, тому я швидко завершила його і знову повернулася до того, що побачила, як тільки увійшла.

Вікна були закриті ролетами, тому в кімнаті панував приємний напівтемрява. А вечір любить… свічки. На столику (і звідки він його тільки притягнув?) стояли ароматні свічки, червоні троянди у вазі, які випромінювали тонкий і п'янкий аромат. На вишукано прикрашеному столику розміщувалися легкі закуски, домашні тарталетки з печінковим салатом (знайомий з фуршету!), і, звісно ж, піца. А на ліжку лежала велика коробка, перев'язана червоною атласною стрічкою. "Не кросівки, тільки не кросівки!" - подумки благала я.

— Це все для мене? — здивовано спитала я у хлопця, а на вуста наповзала усмішка і відчуття дикого, майже дитячого, захоплення. — В честь чого? — вихопилося в мене, хоча я боялася зруйнувати цю магічну атмосферу своїм запитанням.

— Ти цього заслуговуєш, Патю, — наші погляди зустрілися, і я побачила в його очах вдячність, щирість і ніжність. І чи то я транслювала ці емоції, чи приймала від Гліба — розібратися було складно. В його погляді я бачила всесвіт, і хотілося розчинитися в ньому без залишку.

Він взяв мене за руку і повів до ліжка:

— Це тобі, — взяв коробку і простягнув мені.

— Що там? — ні, нехай це будуть не нові кросівки… хоча пара новеньких Converse мені б не завадила.

— Відкрий. Сподіваюся, тобі сподобається, — Гліб лукаво усміхнувся, і моє серце закалатало частіше.

Я обережно відкрила коробку. Це був перший подарунок від хлопця взагалі, окрім хіба що шкільних валентинок від однокласників. Там лежала біла худі з оригінальним написом і малюнком. Я мимовільно зраділа, адже прикрас чи гаджети, якими я була обвішана як новорічна ялинка, були б недоречними. Це був персональний подарунок, малюнок видрукуваний Глібом.

Ззаду напис: «Ти — для мене цілий світ!». А спереду — кумедна абстрактна картинка з невеликим островом, на якому ніжаться милі маленькі їжачки.

— Не питаєш, чому їжачки? — вигнув брову Гліб, явно заздалегідь підготувавшись до виправдання.

— Глібе, це так мило! Їжачки, бо мої слова іноді гострі та колючі? Ти вважаєш мене колючкою? — театрально скривилася я, хоча насправді була в захваті від подарунка.

— Ну… е-е… — Гліб зашарівся і збентежено почухав потилицю, — Ні, ти не колючка! Просто… вони такі милі! І колючі. Трохи схожі на тебе, але… але наступного разу там буде мила кішечка, — він знову без дозволу поцілував мене, на цей раз ніжніше і пристрасніше. Я не стала вириватися, і навіть відповіла на поцілунок, але Гліб нагадав, що вечеря охолоне.

Піцу ми з'їли до останнього шматочка, як і печінкові тарталетки (виявилося, що Гліб їх обожнює), а вино смакували з сиром під спокійну мелодію.

— То про що ви стільки теревенили з моєю сестрою? — спокійно спитав Гліб, попиваючи вино.

— Про все потроху, — крутила я в руках бокал, розглядаючи червону рідину на світлі свічок. У мене не було планів щось приховувати від людини, яка за останній час стала мені найближчою у цьому світі, проте не дуже хотілося знову поринати у справи. — Вона мені сподобалась: щира, відверта і цілеспрямована. Але давай цей вечір присвятимо тільки нам. Ти ж казав, що у нас побачення?