Патя в світі Галілео. Боротьба за виживання - Любава Олійник

Потім буду аналізувати свої вчинки, а зараз я верещала, як зарізана свиня. Краще вже перестрахуватися, ніж потім жалкувати усе життя. І

О господи, ну за що мені таке? Чому я всюди маю вляпатися своєю п’ятою точкою? Від попередньої пригоди не пройшло й пів дня, а я вже знову в якійсь халепі! Може, на мене прокляття якесь наклали?

Гаразд, гаразд, дихай, Патю, дихай… Поки я тут переводжу дух, давайте познайомимося.

Мене звуть Патя.

Еее, я почула ваш смішок. Припиніть, а то наваляю! Гаразд, ну таке моє ім’я, це скорочено від Патриція, але я не дуже люблю ні свою повну форму імені, ні скорочену. Та, проїхали…

Мені сімнадцять, я класна, але мені ніколи ніхто про це не говорить. За характером – запальна, пряма і відверта. Як кажуть, «і в вогонь, і в воду». Але у моєму світі по-іншому не виходить. Якщо не даси здачі, то начувайся.

Світ, у який я потрапила по своїй дурості, досі дивує, але все ще дає надію з нього вибратися. Принаймні, я на це сподіваюся.

Він знаходиться в паралельній реальності. Сюди можна дістатися тільки тоді, коли дуже цього хочеш і сама про це промовиш тричі. То ви ще сумніваєтеся, що не по-дурості я сюди потрапила? Бінго!

Так, отож-бо. Світ – Галілео, - ні, не від імені славнозвісного винахідника, а від магів простору Галі і Лео. Ось такі тут імена, креативненько, нічого не скажеш.

Абсурд?

Ги, це лише початок! Далі буде ще цікавіше.

Так-от, ці засранці сюди перетягнули майже половину міста, а тут влаштовують казна-що. І мені, чомусь, доводиться з цим розбиратися.

Сьогодні я потрапила в чергову пастку, - бачте, комусь захотілося пригод, з яких ледь вибралася. Зараз мене найбільше турбує, як вибратися з цього Галілео, потрапити до рідної землі і застерегти інших від користування магією, особливо, якщо натикаєтеся на неї в інтернеті. Особливо, якщо це дуже крутелезна група в інстаграмі та має купу цікавих і захопливих відгуків. Не ведіться, бо опинитеся тут, або в якомусь іншому світі на кшталт – Васі-Петі… Ну гаразд, починаю.

Ну гаразд, починаю.

Справа була в нашій школі, ми як випускники, цього року у ній хіба що не ночуємо. На нас повісили усі організаційні питання щодо останнього дзвоника, випускного… мовляв, ви дорослі. Буде так, як ви зробите, тож робіть… А ми що, не люди? Хтось запитав, чи хочемо ми цим займатися?

Ми збираємося після усіх уроків, яких нам понаставляли, наче ми всі прагнемо знань. Тож після восьмого уроку, десь о четвертій частина однокласників завжди збирається в роздягальні, щоб спланувати подальші дії. Поки усі сходилися, я спокійнесенько сиділа в телефоні і провтикала початок якоїсь заворушки. Не особливо цим переймалася, бо так було завжди, але тепер після неї настала тиша, а не навпаки. Я відірвала погляд від екрану, роззирнулася по сторонах, але нікого не побачила. Спочатку подумала, що це якийсь розіграш, але…

Альо, Карл! Нікого, блять…

Нікого! Взагалі!

Щойно тут було дев’ять дівуль розфуфирених, від яких за кілометр тхнуло духами від Lancôme, Calvin Klein, Carolina Herrera, Yves Saint Laurent Libre, а тепер лишився лише ароматний шлейф і жодної молекули від них… Навіть записок ніяких не залишили, от зарази!

Першим ділом зайшла в туалети, навіть хлопчачий (фу, не такий він ароматний, як наш), але ні в коридорі, ні в школі взагалі їх не виявилося. Зникли, як корова язиком злизала!

Спочатку, як дура, раділа, тішилася, що тепер буде менше морд у класі, але за кілька хвилин безуспішних пошуків прийшло справжнє збентеження. Куди вони всі поділися? Може, їх викрали інопланетяни?

І як я могла все провтикати? Нє, ну навіть у таких дрібницях я як та біла ворона. Якби була з ними «в тємі», то й зараз була б з ними, хоча… перспектива так собі, проте краще, ніж тут стирчати і все робити самій. Ось цього мені вже точно не хотілося. Вони злиняли, а віддуватися має Патя. Оце вже ні. З мене досить!

І що тепер робити?