Відтепер я – твій меч - Гжендович
Нешуа, рік 2568
До князівства Нешуа дісталися за два тижні. Азіт стримував рух, аргументуючи тим, що королеву розтрусить у дорозі, і весь загін начебто йому вірив. Тому просувалися повільно і, що найпримітніше, Садар не квапив, наче його влаштовувала тривала відсутність у столиці. Король дуже натхненно сприймав те, що відбувалося, і, схоже, справді відпочивав. Принаймні тіні під очима стали блідішими, хоч і не зникли зовсім. І все-таки він виглядав значно свіжішим, що тішило Разящого, набагато більше часу, що приділяє монарху, ніж Ранике, хоча на словах він сильно турбувався про королеву ... і спадкоємця. Занепокоєння виглядало щирим, чому дивувало підопічних, які звикли до всього, але тільки не до того, що їхній сталевий Азіт хвилюється. Однак навіть він зітхнув із полегшенням, коли кортеж в'їхав у ворота замку Нешуа.
— Накажеш послати лікаря? — спитав він у короля, бачачи, як той присів, незграбно крякнувши.
- На жаль, але лікаря не можна. Тож… доведеться тобі спрацювати повитухою. Я протримаюся до ночі, а потім спишемо на пізній час, що не встигли лікаря покликати. Вибач, але немає іншого виходу.
— Чи у своєму ти розумі? Я — повитуха?
- Переживеш. На варті постоїш, сам упораюсь. Не все таке страшно. Вагітність протікала гладко, тож і з народженням проблем не повинно бути.
Занепокоєння короля передалося Раніку. Зробивши вигляд, що хоче заспокоїти дівчину, Садар дав їй нові ліки, які та слухняно випила і ніби заснула.
— Що цього разу?
— Я дуже довго стримував її єство, так що відвар материнки спрацює як слід. Щоправда, довелося трохи підмішати дурману, хай трохи помарить. В останній раз.
— Ти не хвилюєшся, що зовсім зацькувало дівчисько? Всі ці місяці ... впевнений, що вона видужає?
— Не відразу, але видужає. А тобі зараз не про це треба турбуватися.
На крики Раніки серед ночі збіглися жителі замку, проте Азіт, який стояв біля дверей непорушним вартовим нікого не пропустив, похмуро пояснивши, що королева важко перенесла дорогу, через що пологи почалися передчасно і з нею зараз король, оскільки лікаря знайти не вдалося. Ніхто не очікував на такий поворот подій, не передбачили. Це виправдання виглядало дуже безглуздо, адже Садар мав славу дуже розважливим і далекоглядним, і недогляд у зв'язку з лікарем виглядав неприродно. Але говорити про цей воєвод ніхто не наважився. Тим більше, після того, як він дуже грубо вказав повитусі, що прибігла з селища на двері, у досить різкій формі пояснивши, що простолюдини не торкнуться королеви. Що відбувалося за дверима спальні, так і залишилося таємницею для мешканців замку Нешуа. Вранці ж допущена до спальні покоївка виявила Ранику дуже болючою і блідою, але сплячої. Поруч із нею на краю ліжка примостився король, і теж спав, обережно обіймаючи пакунок. Пакунок заворушився і вибухнув дитячим плачем. За ніч знайдена годувальниця прийняла немовля і відійшла у виділену кімнату. Король прокинувся і втомленим надтріснутим голосом промовив:
— Сину, хвала небесам.
І посміхнувся.
Замок сповнився чутками. Говорили багато, але здебільшого у тому, що король боїться замаху, тому й узяв він прийняття пологів, відмовившись як від лікаря, і від повитухи. А ще казали, що його отруїли, бо виглядає ще гірше за породіллю, зовсім змарнів і схуд, на похоронне багаття кладуть красивіше.
— Що сам думаєш? Невже ми таки не додивилися, і хтось підлив Садару отруту? — наважився спитати Разящего Зелик.
— Не турбуйся, я знаю, що це за недуга, але говорити не стану. І тобі раджу мову притримати, нехай балакають, що завгодно, — відповів Разючий, хоча сам виглядав набагато неспокійнішим за Зеліка. Король не піднімався з ліжка третю добу, перебував у гарячці, марив. Азіт сидів під дверима короля, наче озлоблений пес, і нікого не впускав. Щось пішло не так, як планував Садар, десь він припустився помилки. Благо, хоч Раніка йшла на поправку, змирившись з думкою, що подібний стан після пологів, як і рясна кровотеча, неминучі. Та й лікар, що прибув, це підтверджував, нарікаючи все ж таки, що дівчинка занадто молода, щоб ставати матір'ю. Проте, на тлі занемоглого правителя, королева виглядала дуже свіжо, через що привертала менше уваги, ніж монарх.
— Скажи, Зеліку, чому ти йому так відданий? — поцікавився Азіт, коли голова таємної служби сів поруч, зображуючи другого пса.
— Я не ти, не імператорський син, взагалі не з благородних. Мій батько був ремісником, а потім став злодієм. Ми бідували, родина велика, всіх треба годувати. Мати не витримала, захворіла. Вмерла. Нас залишилося п'ятеро на шиї у батька. Я найменший. Батько зневірився, вкрав корову. Його впіймали, відрубали руку. Закон у нас такий, щоб злодіям руки відрубувати. А ми вмирали з голоду. Нас залишилося двоє, я і найстарша сестра. Їй було чотирнадцять, і вона змушена була продавати себе. Знаєш, Азіт, як короткий вік продажних дівок? Якось її побили. Вона довго хворіла, але так і не змогла підвестися. А потім прийшов лихвар. Він вигнав нас із дому, хотів відправити сестру до боргової ями. Тільки вона вже не дихала. Тоді мене вирішили продати в рабство, щоби покрити борги. А я втік. Прибився до каравану і приїхав до Мадри. Дитина така, наївна, дурна. Подумав,
— Але ж ти не відповів на запитання.
— То я до того все й веду. Коли я зустрів принца, то спочатку побачив такого ж сироту, як і я сам. Тільки подорослішала. Я почав придивлятися. І не дарма. Садар мені показав, що всі крадуть, все брешуть і вбивають і продають себе. Все як у тому моєму житті, але, однак, інакше. Взагалі життя стає іншим, коли є ціль. Вона дала мені цю мету, дала сенс, наочно показавши, що я можу робити що завгодно, те, за що вбили мого батька, за що зневажали мою сестру. Тільки тепер виглядатиме все по-іншому. Я злодій. І я вбивця. Але за моїм гріхом стоять сотні життів мешканців Сидеріму, мій гріх дозволяє їм не продавати себе, не красти, не вмирати з голоду. Знаєш, це дуже тонка грань, між злочинцем та охоронцем закону. І мені подобається бути тим, ким я став. Тому я
