Світляки на полі бою - В В Срібна

― Ян!- крикнув Максим.

Це було останнім, що почув хлопець перед тим, як в очах остаточно потемніло.

Побачивши Яна лежачого на землі, Максим побіг до нього одночасно відбиваючись від атак. Неочікувано роздався звук від удару. В його очах потемніло і він впав за декілька кроків від Яна.

*― Що накажете з ними робити ?

*― Зв'яжіть і залиште під деревом. Відпочиньмо, а зранку поїдемо назад.

Максим прийшов до тями. Відкривши очі, він побачив декількох солдатів, які спали та двох, які стояли у дороги. Його руки були міцно зв'язані. Поряд лежав зв'язаний Ян, він так і не прийшов до тями.

«Чорт!»- подумав Максим і намацав пояс: «Ніж забрали... Треба вибиратися». Двоє солдатів обернулися. Він у мить прикинувся сплячим.

*― Мабуть, здалося.- сказав один з охоронців.

*― Ти про що? - запитав другий, який нічого не почув.

*― Не важливо.- він відвернувся і продовжив спостерігати за дорогою.

Максим розплющив очі. На дорозі стояв вже перемонтований віз. За декілька метрів лежали охоронці та жінка. Макс знову спробував розірвати мотузки.

Охоронець різко обернувся. На мить Максим думав, що його побачили у свідомості, але він встиг за долю секунди.

*― Щось тут не чисто, пішли перевіримо.- охоронці підійшли ближче.

*― Сплять. Може то звірі?

*― А може хтось за ними прийшов.- вони відійшли за декілька метрів.- Давай тут постоїмо, хто знає, може не спить.

*― Як скажеш, що там, що тут. Різниці ніякої. До речі, Кюсем-султан наказала нам схопити його, але султан наказу не відав. Чи не лишать нас за це голови?

*― Він втік не дочекавшись страти. Не думаю, що султан розсердиться на нас.

*― Я чув, що султан наказав його відвести як можна далі й залишити у живих.

*― Це всього лиш чутки. Впевнений, що він сам втік.

*― Тут є незрозумілості. Ти пам’ятаєш в якому стані він був після катувань? Думаєш він міг у такому стані втекти? Це просто неможливо!

*― Говори тихіше, не хочеш же всіх розбудити. Так... Це й справді не зрозуміло, може у нього були помічники. Все ж він не один рік служив султану.

*― Може й так.

« Думаю, вони говорили про щось важливе. Погано, що я нічого не розумію... Як виберемося треба буде попросити Яна навчити їх мові. Треба спробувати його розбудити, якщо вийде, ми швидко виберемося».- він доторкнувся його руки. « Браслет? Але звідки він? Невже ця штука і не дає йому прокинутися?»- подумав Максим. Різкий погляд ніби порізав його. Повернувшись, він побачив охоронців, які дивилися прямісінько йому у вічі.

*― Так і думав, ти не спиш.

― Хлопці, я вас не розумію. Ви ж не збираєтесь мене вбити?- на його обличчі була невпевнена посмішка. Охоронець дістав хустинку і налив туди трішки розчину. Максим здригнувся. Затим охоронець затулив ним йому рот і ніс. Він намагався відвернутися, але вже за хвилину відключився.

Максим проснуся у возі. Поряд лежав Ян, вони були накриті тканиною і кудись їхали: «Скільки вже пройшло часу? Чому він досі не проснувся? Може спробувати знову розірвати мотузки? У них є коні, якщо так подумати, я міг би скинути когось з коня, схопити Яна і спробувати втекти... Чорт, чому мотузки такі міцні! Що ж робити…»