Світляки на полі бою - В В Срібна

Твій брат, Дем'ян

Руки Яна почали тремтіти. Він не розумів, як таке могло статися, але нічого змінити вже не можна було.

― Яне, щось сталося? Ти весь білий.

Маг глибоко вдихнув.

― Мій батько помер. Треба їхати додому…

― Боже.- Максим швидко взяв хлопця під руку, щоб той не впав.- Якщо ти не проти, я можу тебе відвести?

― Я буду вдячний…

― Скоро буде темніти. Краще дочекатися завтра. Я відведу тебе до будинку.

― Добре.

Прийшовши до хати він так і не міг отямитися. Переодягнувшись він ліг і довго лежав дивлячись у стелю. « Батько… як це могло статися? Як мені в це повірити? Це повинно було колись статися, але чому саме зараз? Як же я не люблю кладовища. Спершу я побував там, коли дідусь і бабуся померли в один день… Якби тоді він того не зробив був би живий, я… мертвий. Бабуся перша його знайшла і впала й її серце не витримало. Тепер і батько пішов з цього світу… Можливо, цього разу я наважусь підійти до могили матері…» - подумав Ян. Цієї ночі у нього так і не вийшло заснути.

― Дем’яне, обіцяю, я ще трішки наберусь сили та направлюсь за тобою!

― Добре, добре. Буду з нетерпінням цього чекати.

― У мене є для тебе подарунок, коли я дізнався, що ти будеш повинен поїхати, то почав на нього відкладати.- Ян простягнув йому невеличкий кулон. Шматочки дерева були зв’язані тонкими смужками срібла. Також там було декілька дорогоцінних камінців.

― Яне, невже ти сам його зробив?

― Так і є. – хлопець був дуже гордий собою і своїм виробом.

Дід постукав Яна по плечу.

― Ти зачарував його?

― Так, я згадав, як ти розповідав, що дерево легко зачарувати, а тримається магія довше.

― Молодець, гарна робота.

― Синку, ти вже такий дорослий. Я пишаюся тобою і твоїми намірами, але не забувай навідувати нас і писати листи.

― Звісно, батьку.

Ян опинився в рідному селі. « Невже і справді задрімав?»- подумав він і озирнувся. Починало темніти. Того дня він збирався попрактикуватися після заняття з дідом, як тут до нього підійшла Мотря. За нею стояло два досить кремезних хлопця і дівчина.

― Що тобі треба?

― Ти не радий бачити мене, братику.

― Минулого разу це закінчилось для тебе погано. Невже знову хочеш проблем?

Вона засміялася. Подивившись на неї було зрозуміло, що вона затіяла, щось не добре. Тут вона різко почала створювати враження люблячої, старшої сестри.

― Цього разу все не так, я просто хотіла, щоб ти з нами погуляв.

― Брешеш.

― І що? Тобі не можна використовувати магію на односельців. Що ти можеш нам зробити?

Два хлопці підійшли ззаду і поклали руки йому на плечі.

― Тобі це так не минеться.

― Це того коштує. Ти ж скоро їдеш, тому рахуй це прощальний подарунок.- усмішка розтяглася по її обличчю.

Вони привели його до старого будинку. По тілу Яна пішли мурашки.

― Я дізналася про твій страх випадково, але тепер це мій козир.

― Ти з розуму зійшла!

― З чого б це?

― Ти знаєш, що це набагато гірше ніж те, що ви робили раніше!

― Гарного тобі вечора.

Хлопці, які стояли за ним, заволокли його до будинку і кинули до кімнати.

― Гей, досить! Відчиніть! Це не смішно!

― До завтра, Яне. Думаю зранку я відчиню двері, але хто його знає.

― Будь ласка, досить! Чому ти так мене ненавидиш! Відчини, прошу!

― До завтра.

Ян молив їх відкрити двері, але почув лише дзвінкий сміх з-за дверей. Хоча він і розумів, що надії немає, але продовжував намагатися. За хвилину він почув кроки, які віддалялися все далі й далі. Його окутав страх і відчай.  Він так і не відходив від дверей, але вже не просив. Лише мовчав і сидів у дверей не в змозі, щось зробити.

Тіло Яна почало тремтіти. Темрява все швидше надходила до будинку. Спогади про ту ніч були такими явними ніби це сталося декілька хвилин тому. Тут за його спиною почувся шум. Він різко повернувся. Темрява вже затягла коридор у свої обійми.

― Хто тут! - Ян знав, що страх додасть проблем, тому намагався не боятися. Почувся звук з закритої кімнати попереду. Ян встав.- Хто... Хто тут!- він з усіх сил намагався не боятися, але виходило погано. Хлопець зробив декілька кроків уперед підходячи все ближче і ближче. Пролунав знову дивний звук.
Хлопець замер на місті не в змозі зробити й кроку.- Я спитав хто ви? Що ви тут робите! - відповіді звісно ж не було. Зібравшись з силами, він підійшов ще ближче і відкрив двері.