Світляки на полі бою - В В Срібна

Розділ 11

― Візире, козаки зараз у меншості, ми можемо неочікувано напасти. Це гарний варіант, так наші шанси на перемогу будуть набагато більшими за рахунок більшої кількості солдат і несподіваності.

― Коли повинен приїхати султан?- спокійно запитав Айнур не відриваючись від переглядання паперів.

― За декілька днів, але я думаю, що краще не чекати його, адже, на той момент до козаків прийде підмога і ми не знаємо скільки їх буде.- застеріг чоловік, підходячи ближче, змушуючи хлопця підняти погляд на нього.

― Від розвідників щось відомо?

― Ні. Мені здається, їх було розкрито.

Айнур вже декілька днів не спав, голова боліла. Він зморщив лоба і доторкнувся до нього рукою. Болісно видихнувши хлопець знову подивився на папери, а потім на чоловіка і сказав:

― Султан наказав не діяти без нього, якщо підемо в бій можемо і голів позбутися.

― Які будуть ваші накази?

― Поки не нападати, дочекаємося султана. Якщо нападуть вони – відповімо.

― Зрозумів, дозвольте йти.

― Іди...

― Максиме! Ти як? Це твій перший бій.

Юний Максим сидів на траві і їв кашу. До нього підійшов чорноволосий хлопець з сірими, туманними очима. Посмішка прикрашала його обличчя. Він як і Максим не так давно прийшов на Січ. У його руках була миска з кашлю. Він сів поряд.

― Нічого не відчуваю, ніби все, як завжди.- спокійно відповів Максим, продовжуючи їсти кашу.

―  Ой на! У тебе смерть під боком ночує, а ти, як завжди, в гарному настрої. Оце так наш Максим! - він єхидно посміхнувся і підсівши ближче до хлопця спитав: - Може поділимося минулим?

 Максим у відповідь на це відвинувся й удав ніби не почув його слів.

― Ну чого ти. Хто знає, може, хтось з нас серйозно постраждає і помре, а так другий буде тримати в серці й передасть нащадкам, що ось був такий славний козак, який полинув у вічність, захищаючи честь козацтва. - він гордо доторкнувся рукою до грудів і задрав підборіддя.

― Чув, у тебе не братів не сестер, та й не одружений. Звідки ж нащадкам братися?

― Так тобі цікаво!

― Ні.- Максим посміхнувся і відставивши кашу ліг на траву.

― Ну тоді слухай.

― Я ж сказав, що не цікаво!- роздратовано подивившись на друга, сказав він.

― Народився я в невеликому селі. Батько був великим козаком, а мати домогосподаркою.- говорив він це все так ніби розказував історію великого героя, який власноруч знищив незліченну кількість найсильніших воїнів світу. Максима це смішило, але він старався стриматися та удати, що дуже зацікавлений розповіддю.- Я був єдиною і неповторною дитиною в сім'ї. На мене клали великі надії. Батько хотів, щоб я став  великим козаком і продовжив велике, сімейне діло. З мого малого віку мій батько тренував мене і готував до цієї важкої ноші, яка була покладена мені на плечі долею. Свою першу шаблю я отримав…- до них підійшов старший і Тарас миттю замовк. Вони встали.

― Про що розмовляли?

― Та так, про дурниці всілякі.- відповів Максим злегка штовхнувши Тараса у бік.

― Он як!- посміхнувшись сказав він.- Ну що ж, до вечора ви вільні, вночі будете чергувати.  Якщо ці кляті турки захочуть наступати чи зроблять, щось підозріле, піднімете тривогу. Наказ зрозумілий?

― Так - відповіли вони одночасно.

Старший розсміявся і пішов промовляючи:

― Оце молодняк. Нічого не бояться. Смерть їх не лякає! Хто що не кажи, але гарні ж з них воїни будуть! Гарні!

Коли вони перестали бачити старшого, Тарас штовхнув Максима у бік, але у два рази сильніше.

― Що значить дурниці!?

Максим розсміявся і поплескав його по плечу.

― Дурниці та і все.

― Ах ти ж!

Не дивлячись на гнів Тараса, через хвилину вони обидва реготали. Сонце було в найвищій точці й тихий спів пташок вчувався з лісу. Козаки сміялися, обговорюючи щось, точили зброю або просто валялися десь у затінку, відпочиваючи.

До шатра зайшов чоловік, відриваючи хлопця від роботи, він сказав:

*― Вітаю вас, моя дорога принцеса, як робота?

*― Тебе не виправити. Нарешті приїхав, хоч трохи легше стане. Може навіть поспати вдасться. - хлопець підняв руки догори й потягнувся.

*― Ну і багато ж у тебе роботи.

*― У тебе не менше. За запізнення заміниш мене на декілька годин.

*― Та хоч до приїзду султана, я повний сил!- бадьоро скрикнув Наіль.

*― Впевнений, що за день вже з ніг звалишся. Хоча, може й раніше. - Айнур єхидно посміхнувся і подивився прямісінько в очі другу.

*― Давай заключимо парі! Хто програє, винен бажання.