Шрам - Марина та Сергій Дяченко
— Дивіться, можна… От тільки руками не чіпайте.
Небо, Егерт відгриз би собі палець, перш ніж наважитися доторкнутися ним до опудала величезного пацюка, закованого в справжнісінькі ланцюги. Оголені зуби давно загиблого гризуна здавалися вологими від в’язкої слини.
Дві масивні шафи, суворі й неприступні, наче стражники, замкнені були на два висячих замки. Уздовж стін тяглися полиці — ймовірно, це були особливі книги, книги з магії. Егерт здригнувся — корінець одного з томів густо поріс чорною блискучою вовною.
У нього відпала охота дивитися далі. Відсахнувшись, він боязко глянув на декана.
Той неквапливо відсунув край портьєри, пропускаючи до кабінету потік денного світла; невимушено всівся в одне з дерев’яних крісел.
— Що ж, Егерте… Настав час нам поговорити.
Скоряючись зведеній руці, Солль на ватяних ногах підійшов і присів на краєчок другого крісла. У вільний від портьєри кутик вікна він бачив блакитний шмат неба.
— Якийсь час тому, — неквапливо почав декан, — не дуже давно, якщо визначати за історичними мірками, і далеко не так недавно, якщо судити про людське життя… Жив хтось. Був він молодий і щасливий, і був він магом милістю небесною. І небаченої сили магом… міг би стати з роками, коли б не трапився в його долі раптовий і жахливий перелом…
Декан зробив паузу, наче пропонував Егерту віднайти в його словах якийсь таємний зміст. Солль стиснув пальцями дерев’яні підлокітники.
— Сталося так, — вів далі декан, — що через самовпевненість і гординю свою він перетнув межу, яка відокремлює жарт від зрадництва, і тяжко образив друзів. За це він поніс, може, й надміру жорстоке покарання — на три роки позбавлений людського обличчя він назавжди попрощався з магічним даром… Але ж дар цей був частиною його душі, його свідомості, його особистості! І от, принижений і відкинутий, утративши все, він рушив шляхом випробувань…
Декан замовк, ніби очікуючи, що Солль підхопить розповідь і завершить історію за нього, але Егерт мовчав, намагаючись зрозуміти, яке відношення має деканова історія до його власної долі.
Луаян посміхнувся.
— Так, Егерте, шлях випробувань… Це був його шлях, і він пройшов його до кінця. Ви теж стоїте на подібному шляху, Соллю, але… Це інший шлях, і ніхто не знає, що очікує вас на його межі. Адже що не кажи, а та людина, про яку йдеться, нікого не вбила…
Наче розпечене залізо доторкнулося до Егерта і проштрикнуло наскрізь, хоча в спокійному декановому голосі не пролунало ні тіні докору. Блакитне небо в просвіті вікна на секунду почорніло, а десь по дну свідомості промайнула думка: ось воно, головне. Можливо, зараз доведеться розплачуватися, адже Торія — його донька, а Дінар був би зятем…
— Але… — вичавив він, — я ж не хотів… Це була чесна дуель, я ж не хотів його убивати, пане декане… Я й раніше…
Спохопившись, він запнувся, але маг запитально глянув на нього, і Соллю довелося продовжити:
— Я й раніше… Убивав на дуелях. Двічі… Обидва рази чесно. У тих… людей, які загинули від моєї шпаги, були й родина, і друзі… Але навіть родина погодилася, що смерть на дуелі — це не ганьба, а той, хто вижив, — не вбивця…
Декан помовчав. Підвівся, про щось роздумуючи, пройшовся уздовж полиць із книгами, раз по раз торкаючись рукою затертих корінців. Егерт втяг голову в плечі й спостерігав за ним, очікуючи на що завгодно…
Маг обернувся. Запитав жорстко:
— Уявіть, що ви зустрілися із Мандрівцем, Соллю. Що ви скажете йому? Те, що почув зараз я?
Егерт опустив голову зізнався чесно:
— Я не знаю, що йому казати. Я сподівався… Може, ви навчите мене… Але…
І замовк, бо будь-які слова перетворювалися на жалюгідне, безглузде белькотіння. Він хотів би сказати, що чудово розуміє — у декана є причина ненавидіти вбивцю студента на ім’я Дінар. Може, милосердя до Солля — це тільки відстрочка неминучого покарання. Він хотів би пояснити, що усвідомлює — батько Торії зовсім не зобов’язаний допомагати йому в протидії з Мандрівцем. Навпаки, декан має право вважати, що закляття боягузтвом доречне й справедливе, що Солль до кінця днів своїх повинен носити на обличчі шрам… І нарешті, Егерт хотів би зізнатися, наскільки все-таки сильно, хоч і безнадійно, він розраховує на цю допомогу.
Він хотів би сказати все це, але язик наче приріс до піднебіння.
Луаян підійшов до столу, відкинув кришку масивного письмового приладу приладдя. Егерт бездумно вп’явся поглядом у вигадливої форми чорнильницю, пісочницю з мідною кулькою на кришці, купу різнокольорового пір’я й кілька складаних ножиків.
Декан посміхнувся.
— Я не випадково почав розмову про мага, позбавленого магічного дару. Можливо, Егерте, коли знатимете про його долю, то це чимось допоможе вам… А може, й ні. — Він витяг з купи пір’я одне, найдовше, любовно оглянув його й узявся за складаний ніж. — Півстоліття тому, Егерте, я був хлопчаком і жив у передгір’ях… І мати моя, і батько, і вся рідня загинули під час Чорного Мору, і найголовнішою людиною в моєму житті став мій учитель Орлан. Його будиночок тулився до скелі, наче ластів’яче гніздо… А я був у цьому гнізді пташеням. І ось якось увечері мій учитель подивився в Люстерко Вод… Бачте, Егерте… Маг, який досяг певного ступеня могутності, набравши воду з п’яти джерел і створивши заклинання, може побачити в цьому дзеркалі все, приховане від очей. Мій учитель подивився… і помер, у нього розірвалося серце. Я ніколи не дізнаюся, що або кого він тоді побачив. Я лишився один, мені було тринадцять, але, за звичаєм поховавши Орлана, я не поспішав шукати нового вчителя. Через деякий час я сам, уперше самотужки, створив Люстерко Вод. Довгий час воно було темним, і я впав у
