Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Його схлипування перервав голосний сміх. Через низьку огорожу млина перевалився похмурий гобіт, із закіптюженим обличчям і брудними руками.

— Що, Семе, не подобається? — глузливо посміхнувся він. — Але ти завжди був нюнею. А я думав, ти кудись поплив кораблем, як ти колись патякав, плив кудись і плив. І навіщо ти повернувся? У нас тут, у Ширі, багато роботи.

— Ото й видно, — сказав Сем. — Щоб умитися часу нема, зате є — підпирати паркани. Та послухай, пане Пісковику, в мене тут, у селі, свої порахунки, і не подовжуй їхній список своїм зубоскальством, бо повік не розрахуєшся!

Тед Пісковик плюнув через огорожу:

— Та йди ти! Ти мене не зачепиш. Я друг Начальника. А ти як іще щось ляпнеш, то він тебе добре зачепить.

— Облиш ти цього дурня, Семе! — сказав Фродо. — Сподіваюся, що небагато гобітів стали такими. Це було би гірше за все скоєне лихо.

— Ти, Пісковику, підлий і нахабний, — сказав Мері. — А крім усього, ще і дурень. Ми якраз ідемо на Пригірок виганяти твого дорогоцінного Начальника. З його людьми ми вже розправилися.

Тед роззявив рота, бо щойно тепер помітив загін, який, за знаком Мері, переходив міст. Метнувшись до млина, він вискочив із ріжком у руці та голосно засурмив.

— Не надсаджуйся! — засміявся Мері. — У мене кращий!

І він підніс до вуст срібний ріг, і заграв, і його дзвінкий клич розлігся над Пригірком; і з усіх нір, сараїв і занедбаних будинків Гобітона відгукнулися гобіти, і вибігли на вулицю, і з радісними та голосними вигуками пішли за загоном до Торбиного Кута.

Угорі вулички натовп зупинився, а Фродо та його друзі пішли вперед, і так вони нарешті повернулися до рідної колись оселі. Сад був забудований халупами та сараями, і деякі стояли так близько до старих західних вікон, що затуляли світло. Усюди були купи сміття. Двері облупилися, ланцюжок від дзвоника обірваний, сам дзвоник не дзвонив. Стали стукати, але ніхто не відповідав. Урешті-решт, натиснули на двері, й ті відчинилися. Вони ввійшли досередини. У будинку смерділо, всюди безлад і бруд: схоже було, що в ньому давно ніхто не жив.

— Ну, і куди подівся той нещасний Лотго? — сказав Мері. Вони обшукали всі кімнати, але, крім пацюків і мишей, не знайшли нікого.

— Може, скажемо народу, — нехай обшукають усі сараї?

— Тут гірше, ніж у Мордорі! — сказав Сем. — Набагато гірше. Це твій дім, рідний дім, і ти пам'ятаєш, який він був гарний…

— Так, це Мордор, — сказав Фродо. — Одна з його справ. Саруман завжди працював на нього, навіть коли вважав, що працює на себе. Те саме стосується тих, кого обдурив Саруман, як-от Лотто.

Мері озирнувся розгублено та з відразою.

— Ходімо на вулицю! — сказав він. — Знав би я, яке лихо накоїв Саруман, то запхав би йому свій кисет аж у саму горлянку!

— Без сумніву! Але не знав і не запхав, і тому я вітаю вас сьогодні вдома.

На порозі стояв сам Саруман, ситий і задоволений; очі його злісно та весело блищали. Фродо раптом осяяло.

— Шаркі! — крикнув він.

Саруман розреготався.

— Отже, ти чув моє прізвисько, так? Усі мої піддані в Ізенґарді називали мене так. Напевно, з любові до мене[9]. Але ти, вочевидь, не сподівався зустріти мене тут.

— Не сподівався, — відповів Фродо. — Та мав би здогадатися. Дрібне паскудство зі злості: Ґандалф попереджав, що ти ще на таке спроможний.

— Цілком спроможний, — сказав Саруман, — і не тільки на дрібне. Ви мене смішили, коли вдавали зі себе шляхетних панів, роз'їжджаючи з усіма цими великими людьми, такі впевнені й такі задоволені собою. Ви думали, що отак спокійно повернетеся додому та мирно житимете у своїй країні. Дім Сарумана можна зруйнувати, а його самого вигнати, але вашого дому ніхто не зачепить? О, ні! Ґандалф про вас подбає? — Саруман знову розреготався. — Тільки не він! Коли знаряддя виконало завдання, він його відкидає. Та ви поволочилися за ним, байдикуючи і теревенячи, і проїхали вдвічі довше, ніж було необхідно. «Ну, — подумав я, — якщо вони такі дурні, то я пережену та провчу їх. Око за око». Я провчив би вас іще краще, якби мав трохи більше часу та людей. Але я все одно зробив чимало, і, щоби виправити все, вам життя не вистачить. І я втішатимуся думкою про це як про відплату за мої образи.

— Ну, якщо тільки це тебе втішає, — сказав Фродо, — то мені тебе шкода. Боюся, це буде лише спогад про втіху. Іди звідси негайно й ніколи не повертайся!

Селяни побачили, як із однієї з халуп вийшов Саруман, і відразу ж натовп рушив до Торбиного Кута. Почувши наказ Фродо, гобіти обурено забурмотіли:

— Не відпускай його! Убити його! Він злочинець і вбивця! Убити його!

Саруман глянув на розгнівані обличчя й усміхнувся:

— «Убити його»! — перекривив він. — То вбийте, якщо гадаєте, що вас на це вистачить, мої хоробрі гобіти! — Він випростався, і чорні очі його похмуро зблиснули. — Та не думайте, що, втративши майно, я втратив усю свою силу! Хто вдарить мене, той буде проклятий. І якщо моя кров заплямує землю Ширу, то ця земля висохне й ніколи не зцілиться.

Гобіти відсахнулись. Але Фродо сказав:

— Не вірте йому! Його сила тільки в голосі, який залякує та обманює вас, якщо ви піддаєтесь. Але я все одно не дозволю його вбивати. Не варто помстою платити за помсту: так нічого не виправити. Іди геть, Сарумане, і якомога швидше!

— Черве! — покликав Саруман, і з ближньої халупи виповз рачки, мов пес, Червослов. — Знов у дорогу, Черве! — сказав Саруман. — Ці великодушні добродії нас виганяють. Ходімо!

Саруман обернувся та пішов, а Червослов попхався за ним. Але коли Саруман проходив повз Фродо, в руці його зблиснув ніж. Саруман блискавично вдарив. Лезо сковзнуло по прихованій кольчузі та зламалося. Дюжина гобітів на чолі зі Семом із криком кинулась уперед і повалила негідника на землю. Сем дістав меча.

— Ні, Семе! — крикнув Фродо. — Навіть зараз не вбивай. Бо він мене не зачепив. Та і не хочу я, щоби його зарубали, коли він у такій злобі. Колись він був великим, одним із тих, на кого ми не мали би права підняти руку. Він упав, і зцілити його ми не можемо, та я би пошкодував його — в надії, що він іще знайде зцілення.

Саруман підвівся на ноги й уважно подивився на Фродо. В його