Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Сем почервонів, але з вдячністю глянув на Фродо, бо очі Рози заблищали, а на її личку заясніла усмішка.

— Повірити важко, — сказав Дідусь, — але я бачу, що малий зійшовся з дивним народом. А що з його маринаркою? Не до вподоби мені всілякі залізні штучки, хоча би вони і носилися краще.

Сім'я Хатона й усі гості прокинулися на світанні. Ніч минула спокійно, та день обіцяв принести чималі клопоти.

— Здається, в Торбиному Куті розбійників уже нема, — сказав Хатон, — але банда з Розпуття може з'явитися будь-якої хвилини.

Поснідали, і тут примчав посланець із Тукового Краю. Він був веселий.

— Тан підняв на ноги весь наш край, — сказав він, — і новини розповзаються в усі боки, мов пожежа. Розбійники, ті, котрі залишилися живі, втекли на південь. Тан переслідує їх, аби відрізати від іншої великої банди, а ті, що не пішли з ним, їдуть сюди з паном Переґріном.

Наступна новина була не така добра. Мері, який не спав усю ніч, приїхав близько десятої ранку.

— Милі за чотири звідси велика банда, — сказав він. — Вони прямують сюди з Розпуття і дорогою їх назбирується все більше. Їх близько сотні, й вони все палять на шляху. Падлюки!

— Так, ця компанія розмовляти не стане, буде вбивати, — сказав Хатон. — Якщо Туки не прийдуть раніше, найкраще буде сховатись і стріляти без зайвих слів. Без бійки не обійдеться, пане Фродо.

Туки прийшли вчасно. Невдовзі з Холма та Зелених Пагорбів у село вступила ціла сотня з Піпіном на чолі. Мері тепер мав досить міцних гобітів, аби розправитися з розбійниками. Розвідники повідомили, що ті йдуть тісним строєм. Вони зрозуміли, що населення повстало проти них, і тому збиралися безжально придушити бунт у його зародку, в Поріччі. Та хоча вигляд вони мали зловісний, ватажка, котрий би знався на воєнній справі, в них не було. Вони крокували, не дбаючи про безпеку. Мері швидко склав план дій.

Розбійники пройшли Східною Дорогою та, не зупиняючись, звернули на Порічну Дорогу, що якийсь час піднімалася між високими берегами з низьким живоплотом на них. За поворотом, за чверть милі від головної дороги, вони напоролися на перешкоду з перевернутих старих возів. Це їх зупинило. Тієї ж миті вони помітили, що за кущами по обидва боки вишикувалися гобіти. Позаду них інші гобіти викотили на дорогу ще кілька возів, які були заховані в полі, й так відрізали відхід. Згори пролунав голос.

— Ось ви і потрапили в пастку, — сказав Мері. — З вашими дружками в Гобітоні було те саме, й один із них убитий, а інші — в полоні. Складіть зброю! Тоді відійдіть на двадцять кроків і посідайте. Хто спробує втікати, того підстрелимо.

Та розбійників зараз було не так легко залякати. Дехто з них послухався, але таких швидко закликали до порядку. Десятки зо два кинулися на щтурм барикади. Шістьох пристрелили, та решта прорвалась, убивши двох гобітів, і врозсип погнала полями до Лісового Кута. Ще двоє впали на бігу. Мері голосно засурмив у ріг, і йому відповіли здаля.

— Далеко не втечуть, — сказав Піпін. — По всій околиці тут повно наших мисливців.

Позаду близько восьми десятків розбійників у пастці все ще намагалося видертися на барикаду та схили, і гобіти були змушені багатьох із них пристрелити або зарубати сокирами. Та все ж багато їх — сильніших і лютіших за решту — прорвалося зі західного боку і накинулося на ворогів із готовністю вбивати. Кілька гобітів упало, інші почали піддаватися, коли Мері та Піпін, які були на східному схилі, перебігли через дорогу та втрутились у сутичку. Мері власноручно вбив ватажка, косоокого здоровила, подібного на величезного орка. Потім відтягнув усі сили, оточуючи недобитків широким кільцем лучників.

Нарешті все закінчилося. Близько сімдесяти мертвих розбійників лежало в полі, дюжина потрапила в полон. Дев'ятнадцять гобітів було вбито і близько тридцяти — поранено. Трупи розбійників повантажили на вози, відвезли на старий піщаний кар'єр і там поховали — у Бойовій Ямі, як його пізніше назвали. Полеглих гобітів поховали всіх разом у могилі на схилі пагорба, де пізніше поставили великий камінь, обсадивши його деревами. Так завершилася Битва під Поріччям 1419 року, остання битва на землі Ширу та єдина з часів Зелених Полів 1147 року в Північній Чверті. Відтак, хоча, на щастя, битва не коштувала гобітам багатьох життів, їй присвячено цілий розділ у Червоній Книзі, а з імен усіх учасників було складено Список, і літописці Ширу вивчали його напам'ять. Значне зростання слави та достатку Хатонів починається саме з цього часу; але в усіх списках на першому місці стоять імена капітанів Меріадока та Переґріна.

Фродо перебував у гущі бою, та меча з піхов не виймав, і його завданням було стримувати гобітів, розлючених загибеллю друзів, аби вони не вбивали ворогів, котрі кидали зброю. Коли битва закінчилась і було вирішено, що робити далі, Мері, Піпін і Сем приєдналися до нього й усі разом повернулися до Хатонів. Пообідали, і Фродо, зітхнувши, сказав:

— Ну що, час побалакати з «Начальником».

— Еге ж, і що швидше, то краще, — підтакнув Мері. — І не будь із ним надто м'який! Адже це він притягнув сюди цих розбійників і відповідає за все зло, яке вони накоїли.

Фермер Хатон відрядив з ними дві дюжини міцних гобітів.

— Ми не знаємо напевне, що в Торбиному Куті немає розбійників, — сказав він. — Усіляке може бути.

Незабаром вирушили. Фродо, Сем, Мері та Піпін ішли попереду.

Це були одні з найсумніших годин у їхньому житті. Висока труба все вище здіймалася перед ними; коли вони наблизилися до старого села за Річкою, то за рядами нових негарних будинків уздовж дороги у всій понурій і брудній потворності перед ними постав новий млин — велика цегляна будівля, що осідлала потік і забруднювала його димними та смердючими викидами. Уздовж дороги були повалені всі до одного дерева.

Коли вони перейшли міст і подивилися нагору, на Пригірок, у них перехопило подих. Навіть побачене в Дзеркалі не приготувало Сема до такого видовища. Стару Комору на західному боці розібрали, а її місце зайняли ряди вимащених смолою сараїв. Усі каштани зникли. Усі насипи перекопані, а живоплоти викорчувані. Величезні вози безладно стояли на голому, витолоченому полі. Торбин Узвіз зяяв піщаним кар'єром. Торбиного Кута не видно було за купою великих бараків.

— Вони зрубали його! — скрикнув Сем. — Вони зрубали Святкове Дерево!

Він показав на те місце, де росло дерево, під яким Більбо виголосив його