Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Ти виріс, дрібнолюдику, — сказав він. — Так, дуже виріс. Ти мудрий і жорстокий. Ти позбавив мою помсту насолоди, і твоє милосердя залишило мені тільки гіркоту. Ненавиджу тебе! Гаразд, я йду й уже ніколи не турбуватиму тебе. Я йду. Та не чекай від мене побажань здоров'я і довгих років життя. Не буде тобі ні одного, ні другого. Втім, це вже не моя справа! Я просто віщую.

Він пішов, а гобіти розступалися, пропускаючи його; проте вони так стискали зброю, що аж пальці біліли. Червослов завагався, а тоді пішов за господарем.

— Червослове! — покликав його Фродо. — Ти не мусиш плентатися за ним. Мені ти нічого лихого не заподіяв. Можеш тут відпочити й від'їстися, поки зміцнієш, а потім підеш собі, куди захочеш.

Червослов зупинився й озирнувся, майже готовий залишитися. Саруман обернувся.

— Нічого лихого? — хихикнув він. — О, ні! Навіть якщо він виповзає ночами, то лише для того, щоби помилуватися зорями. Та, здається, хтось питав, куди подівся Лотто? Ти знаєш, Черве, правда? Може, скажеш їм?

Червослов зіщулився і заскімлив:

— Ні, ні!

— Тоді я скажу. Черв убив вашого Начальника, вашого бідолаху, вашого любого маленького Вождя. Хіба ні, Черве? Думаю, заколов його вві сні. І закопав, сподіваюся; хоча Черв останнім часом дуже голодний. Ні, насправді він зовсім не гарний. Краще залиште його мені.

Дика ненависть спалахнула в червоних очах Червослова.

— Ти мені це наказав, ти мене змусив, — засичав він.

Саруман розсміявся:

— А ти завжди робиш те, що тобі наказує Шаркі, Черве? Ну, він наказує: за мною!

Він копнув скорченого на землі Червослова в обличчя, обернувся й пішов. Але трапилося несподіване: раптом Червослов підвівся, вийняв захованого ножа, а тоді, загарчавши, мов пес, стрибнув на спину Саруманові, відкинув йому голову, перерізав горло і з вищанням побіг униз вулицею. Не встиг Фродо промовити і слова, як бренькнули три тятиви і Червослов упав мертвий.

На очах у приголомшених гобітів сіра імла хмарою зібралася над тілом Сарумана і, поволі піднявшись, мов дим від вогню, зависла над Пригірком блідою тінню в савані. Вона хитнулася, обертаючись на захід; але звідти подув холодний вітер, тінь зігнулася, зітхнула та розтанула на ніщо.

Фродо дивився на мертве тіло зі жалем і жахом, бо здавалося, що в ньому раптом проступили довгі роки смерті, воно зсохлось, а зморщене обличчя стало клаптями шкіри на огидному черепі. Піднявши край брудного плаща, який валявся поруч, Фродо прикрив тіло та відвернувся.

— Отакий його кінець, — сказав Сем. — Страшний кінець, і краще би я його не бачив, але добре, що здихались.

— І Війна вже зовсім закінчилася, сподіваюся, — додав Мері.

— І я сподіваюся, — сказав Фродо й зітхнув. — Останній удар. Але тільки подумати — під самим порогом Торбиного Кута! Ні сподіватися на таке, ні боятися такого я не міг.

— Я би не сказав, що це кінець, поки ми не наведемо тут лад, — похмуро буркнув Сем. — А часу та зусиль на це піде багато.

IX. Сірі гавані

Наведення ладу і справді вимагало чимало зусиль, але не стільки часу, як того боявся Сем. Наступного дня після битви Фродо поїхав до Великого Ритова звільняти з Підвалів в'язнів. Одним із перших знайшли Фредеґара Виприна, тепер уже не тлустого, як раніше. Його взяли, коли бандити викурювали загін повстанців, який він переводив до їхніх сховків у Борсучанах через схили Лякливого.

— Краще би ти пішов із нами, бідолашний Фредеґаре! — сказав Піпін, коли в'язня виносили нагору, бо ноги його не тримали.

Фредеґар розплющив одне око та спробував шанобливо усміхнутися.

— Хто цей молодий велетень із гучним голосом? — прошепотів він. — Невже маленький Піпін! Який зараз твій розмір капелюха?

Потім звільнили Лобелію. Бідолашна виглядала дуже старою та худою, коли вони знайшли її в темній і тісній камері. Вона забажала вийти сама, а коли з'явилася, спираючись на руку Фродо та стискаючи парасольку, її так радо зустріли, що вона розчулилась і від'їхала вся у сльозах. Лобелія ніколи не тішилася загальною любов'ю. Однак звістка про загибель Лотто приголомшила її, і вона не захотіла повертатися до Торбиного Кута. Вона віддала садибу Фродо, а сама поїхала до рідні, Чересівзі Скелебудів.

Коли навесні наступного року бідолашна стара померла — зрештою, їй була вже за сто, — Фродо був здивований і зворушений: вона залишила йому всі її збереження та майно Лотто для допомоги гобітам, котрі через колотнечу втратили домівки. І так закінчилася родова ворожнеча.

Старий Віл Білостоп просидів у Підвалах довше за всіх, і хоча з ним поводилися не так погано, як із іншими, йому довелося довго від'їдатись, аби знову стати схожим на мера; тож Фродо погодився попрацювати його заступником, поки пан Білостоп не погладшає. На посаді заступника мера він зробив єдину справу: скоротив кількість шерифів і чітко визначив їхні обов'язки. Виганяти рештки бандитів доручили Мері та Піпінові, й вони швидко з цим упоралися. Банди на півдні, почувши про Битву в Поріччі, втекли з краю і не чинили опору танові. Ще до кінця року кількох упертих оточили в лісах і допровадили до кордонів.

Тим часом швидко рухалися відновні роботи, і Сем був дуже заклопотаний. Коли треба або коли є настрій, гобіти стають працьовитими, як бджоли. Знайшлося сотні охочих рук різного віку, від малих, але спритних рученят хлопчиків і дівчаток, до натруджених, мозолястих рук бабусь і дідусів. Уже до зимового сонцестояння ні цеглинки не залишилося від усіх шерифських відділків чи від будь-чого, збудованого «людьми Шаркі»; а цеглу використали на ремонт багатьох старих нір, аби в них стало затишніше та сухіше. Великі припаси всілякого добра, харчів і пива було знайдено на складах, у коморах і покинутих норах, а найбільше — в тунелях Великого Ритова й у старих каменярнях у Лякливому; тож Новий рік відсвяткували веселіше, ніж сподівались.

У Гобітоні, навіть іще перед тим як знести новий млин, стали наводити лад на Пригірку й у Торбиному Куті, а також відбудовувати Торбин Узвіз. Піщаний кар'єр засипали і насадили на його місці садок, а з південного боку Пригірка вирили нові нори, з цегляними стінами. Дідуся поселили під номером три, й він усе повторював — байдуже, чи хтось його чув:

— Лихо не без добра, я завжди так казав! І добре Все те, що закінчується ще Краще!

Трохи посперечалися, як назвати нову вуличку. Думали про «Бойові Сади» або «Кращі Сміали». Та зрештою гору взяв здоровий гобітський глузд, і назвали просто: «Новий Узвіз». Лише в