Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Ну, я вражений! — сказав Піпін. — Отакого завершення нашої подорожі я очікував найменше: битися з тими напіворками та розбійниками в Ширі, щоби визволяти Лотто Прища!

— Битися? — перепитав Фродо. — Гадаю, до цього може дійти. Але пам'ятай: гобітів убивати не можна, навіть якщо вони перейшли на інший бік. Тобто по-справжньому перейшли, а не тільки зі страху виконують накази розбійників. Ще ніколи в Ширі жоден гобіт навмисно не вбив іншого гобіта. І взагалі, нікого не треба вбивати, якщо цього можна уникнути. Стримуйтеся, не піднімайте руки, доки можна!

— Та якщо цих розбійників тут багато, — сказав Мері, — без бійки не обійтися. Співчуттям чи сумом не врятувати ні Лотто, ні Шир, Фродо мій дорогий.

— Це правда, — погодився Піпін. — Удруге їх так легко не налякаєш. На цих ми напали зненацька. Чули, як вони сурмили? Вочевидь, поблизу ще багато розбійників. А гуртом вони посміливішають. Мусимо пошукати якогось прихистку на ніч. Зрештою, нас лише четверо, хоч і озброєних.

— Є ідея, — сказав Сем. — їдьмо до старого Тома Хатона на Південному Провулку! Він завжди був хоробрим гобітом. І ще в нього ціла купа синів, і всі — мої друзі.

— Ні! — заперечив Мері. — «Шукати прихистку» — то недобре. Саме це і робили завжди гобіти, і саме це на руку розбійникам. Вони просто підуть на нас усією силою, оточать, а тоді виженуть або і спалять разом із будинкам. Ні, треба щось робити негайно.

— Що робити? — запитав Піпін.

— Піднімати Шир! — сказав Мері. — Вже! Будити всіх гобітів! Як бачите, їм не подобаються нові порядки: всім за винятком одного-двох негідників і кількох дурнів, котрі хочуть бундючитись, а що діється насправді — не тямлять. Але гобіти так довго жили у спокої, що й не знають, за що тепер братись. Але тільки-но піднеси сірника — і вони спалахнуть. Люди Начальника це чудово розуміють. Вони спробують нас потоптати і якнайшвидше виставити звідси. У нас обмаль часу. Семе, якщо хочеш, скачи на ферму до Хатона. Він тут головний гобіт, і найміцніший. Поквапся! А я заграю в роганський ріг, — нехай послухають музику, якої в житті не чули.

Вони поскакали до головної площі села. Там Сем повернув у бічну вуличку, що йшла в південному напрямку, — до Хатонів. Не встиг він далеко від'їхати, як зазвучала чиста, дзвінка мелодія рогу. Луна розкотилася горами та полями, і такий непереборний був той заклик, що Сем мало не кинувся назад. Його поні став дибки та заіржав.

— Уперед, хлопчику! — гукнув він. — Незабаром повернемося. Тоді він почув, як Мері заграв по-іншому, й угору, стрясаючи повітря, здійнявся клич Цапового Краю:

Прокинься! Прокинься! Пожежа, вороги! Прокинься!

Пожежа, вороги! Прокинься!

Сем почув позаду гамір голосів, шум і грюкання дверей. Попереду в сутінках спалахували вогні, гавкали собаки, тупотіли ноги. Ще не доїхав Сем до кінця вулички, як назустріч йому вибігли фермер Хатон і три його сини, Том Молодший, Радко та Нік. Зі сокирами в руках вони заступили дорогу.

— Ні, цей не з тих, не розбійник, — почув Сем. — На зріст — як гобіт, лише вдягнутий якось дивно. Гей! — гукнув фермер. — Хто ти такий і чому такий галас?

— Це Сем, Сем Правоніг. Я повернувся.

Фермер Хатон підійшов до нього впритул і придивився.

— Та ну! — вигукнув він. — Голос той самий, і обличчя не гірше, ніж було, Семе. Та на вулиці я би тебе не впізнав у такому вбранні. Видно, ти був у чужих краях. А ми боялися, що ти вже неживий.

— Оце вже ні! — відповів Сем. — Я живий, і пан Фродо — теж. Він тут, із друзями. Тому й галас. Вони піднімають Шир. Хочемо повиганяти тих розбійників, і начальника їхнього — також. Зараз починаємо.

— Дуже добре! — вигукнув фермер Хатон. — Ну, нарешті почалось! У мене весь рік руки свербіли, та народ не хотів підтримати. І про дружину з Розою мусив подбати. Цих розбійників ніщо не зупинить. Але ходімо, хлопці! Поріччя бунтує! Без нас не обійдеться!

— А пані Хатон і Роза? — запитав Сем. — Зараз небезпечно залишати їх самих.

— З ними мій Кирпа. Але якщо хочеш — піди і допоможи йому, — посміхнувся Хатон і побіг разом зі синами до села.

Сем поспішив до їхнього дому. Углибині широкого подвір'я перед великими круглими дверима стояли пані Хатон і Роза, а перед ними — Кирпа з вилами.

— Це я! — крикнув Сем, під'їжджаючи до ґанку. — Сем Правоніг! Не проколи мене вилами, Кирпо. А втім, я все одно в кольчузі.

Він зістрибнув із поні й піднявся по сходах. Вони мовчки дивилися на нього.

— Добрий вечір, пані Хатон! — привітався Сем. — Привіт, Розо!

— Привіт, Семе! — сказала Роза. — Де ж ти був? Казали, ти вже неживий, але я чекаю на тебе зі самої весни. Ти не дуже поспішав, правда?

— Мабуть, не дуже, — засоромився Сем. — Але зараз поспішаю. Ми бандитів розганяєм, і я мушу повернутися до пана Фродо. Я просто забіг подивитися, як пані Хатон поживає. І ти, Розо…

— Гарно живемо, дякую, — сказала пані Хатон. — І було би ще краще, якби не ці злодії.

— Ну, то їдь уже! — сказала Роза. — Якщо весь цей час ти допомагав панові Фродо, то чому лишаєш його, щойно стало по-справжньому небезпечно?

Це вже було занадто. Але Семові знадобився би цілий тиждень, аби все пояснити. Він зійшов із ґанку та виліз на поні. Але не встиг від'їхати, як Роза збігла до нього по сходах.

— Знаєш, Семе, ти гарно виглядаєш, — сказала вона. — Поспішай! Але побережи себе, і як дасте раду з тими бандитами — відразу їдь до нас.

Коли Сем повернувся на площу, все село вже було на ногах. Окрім молоді, зібралося понад сотню міцних гобітів, озброєних сокирами, молотами, довгими ножами та важкими кийками, дехто мав мисливські луки. Ще більше народу прибувало з ближніх ферм.

Комусь спало на думку розпалити багаття — так, для краси, а ще й тому, що це забороняв Начальник. У темряві вогнище розгоралось усе яскравіше. За наказом Мері, на обох кінцях села перегородили дорогу. Шерифи, підійшовши з нижнього кінця, були приголомшені, та коли втямили, що діється, більшість позривала пера і приєдналася до повстанців. Інші потихеньку вислизнули.

Сем застав Фродо та друзів біля вогнища, вони розмовляли зі старим Хатоном, а захоплені мешканці Поріччя стояли довкола і розглядали їх.

— Ну, а що далі? — запитав фермер Хатон.

— Поки що не знаю, — сказав Фродо. — Скільки у вас тих розбійників?

— Важко сказати. Тиняються тут, то