Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

Запах вигнав з голови Патриції всі думки, як і з голів інших учнів. Вона уявила, що це приблизно так, як відчувати себе п'яним. Вона постійно бачила, що пан Роуз спостерігає за нею через відкриті двері свого офісу, коли вона бігала між класами. У кімнаті дівчат, Дороті Глас і Мейсі Фрістоун схопили Патрицію за руки з різних сторін і потягнули до дзеркала з незрозумілим захопленням.

— Розкажи нам, що ти зробила, — вони ледь не вмовляли її. Патриція відмовчувалася, поки її не відпустили.

Обід вона не могла їсти. Вона продовжувала думати про погляд, який пан Роуз кинув на неї, коли думав, що вона його не бачить. Вона була впевнена — це він був відповідальним за зникнення Лоуренса і за цю виснажливу хмару запаху. Ці дві події поряд не були випадковими. Вона була більш ніж впевнена у цьому.

Після обіду вона прослідувала по коридору до своєї шафки для речей з своїми думками, ледве звертаючи увагу на густий сморід.

Коли Патриція підійшла до своєї шафки, в її голові промайнула фраза: "Пастка, яку можна ігнорувати, — це не пастка". — Вона задихнулася — можливо, CH@NG3M3 був мудріший, ніж він думав, — але потім ще раз вдихнула, і їй знову запекло в ніздрях. Вона зібралася протистояти цьому монстру, раз і назавжди...

— Міс Дельфін. — Містер Роуз відірвав очі від комп'ютера і запропонував їй сісти на найближчий стілець з килимком, що стояв перед ним. Запах був найсильнішим у кабінеті пана Роуза, але здавався неважливим. — Завжди приємно вас бачити. — Вона прикрила за собою двері.

Запах не можна було описати. Він крутив Патриції в носі знову і знову.

— Приємного дня! — Патриція намагалася сидіти спокійно, але не могла цього зробити. Вона була в епіцентрі неприємності. — Сподіваюся, що не дуже заважаю вам.

— Я тут, щоб слухати — як вас, так і всіх учнів цієї школи. Щось сталося?

— Мені цікаво, мм..м, про Лоуренса. Я не бачила його з вівторка, а сьогодні п'ятниця, і мені здається дивним, що про нього ніхто навіть не згадує. Я... ммм... мені цікаво, можливо ви знаєте, що з ним сталося.

Пан Роуз поклав ліву руку на стіл. — Я знаю стільки, скільки й ви. — Його права рука робила щось під столом. Патриція зрозуміла, що — "я знаю стільки, скільки й ви", — може бути завуальованим вироком, оскільки було багато прихованих речей, про що вони обидва знали. Або він натякнув, що знає все, що вона зробила. Пастка за пасткою.

— Тоді вибачте. — Патриція піднялася з крісла, відштовхнувшись від підлокітників обома руками.

Пан Роуз далі тримав одну руку під столом. Він намагався, щоб вона не помітила його рухів. — Почекайте мить, міс Дельфін, — попросив він. — Тепер, коли ви згадали про пана Армстеда, я згадав про нашу розмову кілька тижнів тому. — Він попросив її сісти крісло, махнувши вільною рукою.

— Ви маєте на увазі розмову, у якій ви сказали, що ми ніколи більше не будемо говорити про це знову? — Патриція спротивилася імпульсу сісти назад у крісло. Замість цього вона відійшла до дверей.

— Ну, якщо зробити висновок, що ви могли проігнорувати пораду, яку я вам дав у тій розмові, то вже можна було би зрозуміти, що я вирішив взяти справу в свої руки. Гіпотетично. — Була якась посмішка, яка на мить змінила його лице.

— Ви провокатор. — Патриція дійшла до дверей. Ручка застряла. — Я не вірю вам. Ви просто божевільний старий дурень або маніпулятивно божевільна людина. — І вона натиснула на дверну ручку усією вагою, яку вона мала. — Якщо ви зробили щось, що заподіяло шкоду Лоуренсові, — вона почула, як її голос піднімається, — то я обіцяю вам, що я знайду вас і використаю всі мої відьомські сили, щоб покарати вас. — Двері відкрилися, коли вона сказала про свої чаклунські здібності.

Позаду вона почула звук м'якого і важкого падіння. Вона повернулася якраз вчасно, щоб отримати враження від мокрого хутра та зубів, вищирених у агонії, на стільці, де вона тільки що сиділа. Страшний сморід став ще сильнішим, поки вона дивилася на пучок кривавого хутра на стільці, який дивився на неї одним оком з-під ближчого брильця крісла.

— Мій Боже, — містер Роуз говорив досить голосно, щоб його почули у переповненому коридорі. — Що ви зробили?

Патриція повернулася, і побачила погляди учнів, звенених на неї. Вся школа чула лише її крик-заклинання про чаклунство та майбутнє насильство над паном Роузом — вона, як вони думали, кинула в нього дохлою твариною. Чого не було у порядку денному.

Вона побігла геть. Двері чорного входу відкрилися з крихтою панічного переляку, і Патриція опинилася на холоді. Понеслася вниз по схилу. Потічок, який зупинив Лоуренса і її і завадив їм дійти до озера, не замерзав аж до лютого, і Патриція завагалася. Але вона почула, як позаду кричали люди.Слова були жахливими. Вона стрибнула на перший камінь і майже звалилася у воду. Потім відновила рівновагу і зробила крок на наступний камінь, який зрушився. Вона подалася вперед і якось повернула його падаючу динаміку вперед, і перейшла на інший камінь, потім на ще один, і, нарешті, вистрибнула на протилежний берег. Крики стали голоснішими та спрямованішими. Хтось помітив її яскравий джемпер. Вона побігла за дерева.