Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

І «везунчик» зайшов.

Шеддаль виглядав, ніби викурений з дупла ведмідь: зовні невеликий, але коли розлютиться — страшний.

— Так, десятнику, так, — сказав він, вислухавши всі аргументи Тогіна. — Ти маєш рацію, авжеж. От сьогодні і вирушиш разом із хлопчиком.

— Куди? — не зрозумів Брат.

— Куди хотів. Назовні. Тільки вже, будь ласкавий, про це нікому не казати, гаразд?

— Коли? — тільки і запитав Шрамник.

— Ввечері. Навіть вночі. Після дванадцятої. Але щоб на цей час хлопчина був на ногах. Панькатися з ним ніхто не буде.

Це так не схоже на колишнього Шеддаля. Тому Тогін скупо кивнув та пообіцяв, що справиться. Коли виникне необхідність — понесе хлопця на руках.

Звичайно ж, чутки все одно з'явилися. Але говорили про таємний план, згідно з яким частина гарнізону однієї ночі муситиме залишити вежу, вийти і вдарити по хумінах. Тогін на такі розповіді скептично знизував плечима та йшов геть. Він вважав, що насправді все відбуватиметься трохи інакше. І не помилився.

/зміщення — я знову намагаюся прорватися на поверхню реальності, але коловорот оповіді затягає все глибше, глибше…/

Сьогодні ніч підступно підкралася, коли на неї ще ніхто не чекав, коли ніхто ще не був готовий. Втім, до подібного важко бути готовим.

Талігхіл стояв нагорі, поруч із бійницею, з якою за останні дні вже майже споріднився. Позаду сопів, пораючись біля дзвонів (чи то витирав, чи то начищав) знайомий дзвонар; десь біля дверей завмер Храрріп.

Унизу все вже заворушилося. Поступово, загін за загоном, людей виводили з вежі.

/Окрім, звичайно, тих, кого прирекли на смерть/.

Дехто непокоївся, мовляв, даремно правитель піднявся аж на саму верхівку — ще, бережіть Боги, трапиться щось…

Він лише відмахнувся та наказав усім займатися своїми справами. Для турбот про життя Пресвітлого існують охоронці.

Талігхіл сьогодні навмисне був підкреслено грубим та злим. Наче хотів підтвердити уявлення, що могло виникнути

/що значить «могло»?! — виникне/ після сьогоднішньої ночі у простих людей. Правитель-зрадник. Злий, обачний, холодний. Байдужий.

Виповз на небо та сонно поглянув на світ круглий блідощокий місяць. Хуміни біля підніжжя вежі палили вогнища та мирно перемовлялися, десь лунав хрипкий сміх.

Уже час, — подумав Талігхіл. — Час. Зрештою, я сам приготував цю настойку, отож і п’янітиму насамоті…

В лункій залі, котра поєднувала нутро вежі з двома підземними коридорами, тихо (наскільки це можливо) та діловито сновигали люди. Він відшукав поглядом Хранителя Лумвея та підійшов до нього.

— Може, підете з нами? Хоча б заради дружини.

Той похитав головою:

— Ви ж розумієте, Пресвітлий, що це неможливо. Тоді навіщо розмови?

І точно — навіщо? Втішати власну совість: мовляв, пропонував, а цей дивак відмовився.

— Вибачте, — пробурмотів Талігхіл. — Якщо буде можливо, повернемося.

— Звичайно, — кивнув Хранитель. — А я намагатимуся притримати для вас Північно-Західну.

— Вже час, — незворушно повідомив за спиною Джергіл. — Час вирушати, Пресвітлий.

Талігхіл скочив на коня, оглянув наостанок залу та тих, хто залишався, й рушив. Позаду ще втягувалися у коридор останні десятки.

Ти ж знав, що зворотнього шляху немає. Знав ще кілька днів тому, просто досі не зізнавався собі в цьому. Тепер довелося зізнатися!

Хотілося відшукати у цій штовханині Тессу, але войовниця, напевне, вже далеко попереду. Та й не стала б вона розмовляти. Тобто… розмовляла б, але «так, мій правителю», «ні, мій правителю», «звичайно, мій правителю» — нічого більше.

І це зараз, коли її підтримка була б як ніколи доречною! Втім, будь-яка підтримка була б зараз слушною. Талігхіл би навіть, певно, розповів їй про те, що ж не дає йому спокою. Не думка, що він… зрадив… Вихід із вежі не найстрашніше, бо він уже зробив це подумки задовго до… Інше…

Той сон, котрий неможливо забути.

Певно, саме тому Пресвітлий не здивувався ні крику, який несподівано виник десь попереду, ні натовпу, котрий поточився та хвилею вдарив назад, назад, наза…

З усіх боків кричали. За цим гуком, багатоголосим, диким, він зрозумів, що сталося непередбачене. Люди налякані.

Треба вжити якихось рятівних…

Не додумав. Хтось випадково штовхнув коня, і вірний Джергіл уже навис над кривдником, лаючись та змахуючи руками. Потім накотило щось зовсім незвичайне, ніби не звідси, не з цих місць, не з цього життя, взагалі… Голос. І щось… Але краєчок пам’яті, як занавіска, відсік все потойбічне, те, що залишилося там, а тут уже кричали: «Вставайте, Пресвітлий, вставайте!»

І…

ДЕНЬ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ (напевне)

Я нарешті вирвався з того липкого кошмару, в якому перебував останні… скільки годин? Задихаючись, витер неслухняною долонею спітніле обличчя. Подивився на тьмяне світло ліхтарика. Він же був увімкнутий увесь цей час! Акумулятори незабаром сядуть.

Хитаючись, піднявся на ноги. І побачив (чи — відчув?), що попереду рухається… щось. О мертві Боги!..

Додумати не дали. Туманна, розмита постать, крізь яку без перешкод проходила голка ліхтаревого світла, випливла з-за повороту та на мить завмерла. Потім рішуче вирушила до мене, не торкаючись ногами землі.

Захлинувшись панічним криком, я відсахнувся та позадкував. Воно наступало. Забувши про матеріали, не турбуючись про долю фотоапарата та диктофона, я жбурнув сумку в це. Вона пролетіла повз, точніше — крізь постать, і гепнулася на підлогу.

Воно було все ближче, все ближче! і я вже не кричав, я хрипів, загнано дивлячись на прозору істоту, я вже давився своїм криком, я вже… вже я…

вже не я…

/зміщення

зміщення

зміщення

зміще…/

ОБРИВ

…накотило щось зовсім незвичайне, ніби не звідси, не з цих місць, не з цього життя, взагалі… Голос. І щось… Але краєчок пам’яті, як занавіска, відсік все потойбічне, те, що залишилося там, а тут кричали: «Вставайте, Пресвітлий, вставайте!»

І…

Я встав.

Задихаючись, витер неслухняною долонею спітніле обличчя. Подивився на стурбованого Джергіла. І здригнувся.

Це вже занадто. Скажіть, будь ласка, як Мугідові вдається оповідати зі своєї кімнатки аж сюди, до мене, коли я лежу в коридорі?! Ну, стою… Тобто…

Люди натискали, юрмилися, несамовито волали щось нерозбірливе. Десятники та півсотенні енергійно наводили порядок, роздаючи накази та штовхани. Останнє допомагало значно краще. Але й від вказівок теж була певна користь.

— Що відбувається? — шепотів я сам до себе. — Що ж, проковтни мене демон, відбувається?!

— Зараз з’ясуємо, Пресвітлий, — Джергіл зробив спробу мене заспокоїти. — Храрріп уже відправив когось уперед.

Потім він зітхнув і додав:

— Я вже вирішив, що у вас демон вселився. А ви, виявляється, просто втратили свідомість.

Із штовханини виокремилася людина похилого віку та попрямувала до мене. Розгледівши у нього на поясі нараг, я подумав,